ПОЛЮВАННЯ ЗА УКРАЇНСЬКИМ СЕРЦЕМ
Нашi «нелегали» за кордоном — заручники іміджу держави![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20020215/430-1-1.jpg)
Авторка телефонувала до Хмельницького й отакий крик душі почула від безутішної удови. На першій сторінці вона інформує громадськість своєї країни: «Лікарня запевнила, що одержала згоду родини взяти серце. У поліції Ізраїля можуть найближчим часом почати розслідування».
Отже, вельми ймовірна версія «Дня», що серце похованого у Хмельницькому громадянина України залишилося там, куди він, на свою біду, подався на заробітки. Для трансплантації. То чи вдалою була пересадка? Хто саме пережив операцію, аби жити й радіти? Чи знає, кому саме й за що зобов’язаний? Чому нещасні сироти не відають, як продовжує жити серце їхнього померлого у далекому чужому краї батька?..
Кореспондент «Мааріву» розповідає про те, що було «госпіталізовано до лікарні Адаса непритомного Б., іноземного робітника, українця, 39 літ, який працював у Ізраїлі нелегально». Діагноз: отруєння організму якоюсь рідиною, від якого той помер через чотири дні в реанімаційному відділенні». Про подробиці лікування, що, на жаль, не дало бажаного (?) результату, не повідомляє. Як і про те, хто і як вирішував, щоб узяти серце, з ким погоджував. Принаймні вдова згадує: «Коли ми одержали його тіло й побачили, що немає серця, був шок. Двоє наших дітей з того часу весь час плачуть. Я гадаю, що зробили розтин його тіла для того, щоб украсти серце». Слабкі на нерви читачі «Мааріву», мабуть, вельми розчулилися й пролили сльози на ці рядки. Вдова ж має претензії тому, що ніколи не просила близьких родичів «дати згоду на пересадку органів Б.». До речі, кореспондент «Мааріву» називає прізвище та ім’я повернутого до Хмельницького без серця та його дружини.
Ескулапи Хмельницького вважають, що фатальне отруєння організму вражає серце й воно вже «не є придатним для трансплантації». Що ж до кореспондента «Мааріву», то вона звертається до відповідального співробітника міністерства охорони здоров’я своєї країни Іцхака Барловича. Той підтвердив, що «з лікарні Адаса непритомного і потім померлого (де саме, не сказано. — Ред. ) Б. перевезли до центру трансплантації, «попросили сім’ю дати згоду на пересадку органів і потім одержали її».
Хто ж саме й за що дав оту згоду? Вдова твердить: нікому й ніякої згоди не давала! Його діти — неповнолітні. Нещасні батьки, старший брат покійного геть обурені: ніхто в них про те й не запитував. Батько покійного заявив для «Дня»: «Якби й запитали, то не дав би згоди на цю брутальну пересадку навіть за всі гроші, що є у світі. Я впевнений, що мій любий син не пив якоїсь отрути. Товариші, які з ним працювали в Ізраїлі, говорили, що він нічого не пив. Кажуть, що ще й очі в нашого дорогого сина взяли. Про це написала якась інша їхня газета — мають нам переправити. Вони там мовчать, сидять, як миші, бо бояться, щоб і їм таке не зробили».
Доктор Іцхак Барлович говорить для «Мааріву» про розрахунок: «Перевезли його тіло в Україну для поховання за рахунок центру трансплантації». З компетентних джерел відомо, що вартість цього скорботного перевезення — сім тисяч доларів США. Хай читач дарує за банальне: життю людському ніхто ціни не складе. А за яким, даруйте, кошторисом складається вартість серця, відокремленого від непритомного тіла, аби продовжилося життя іншого тіла? Ізраїльський організатор охорони здоров’я Іцхак Барлович вважає: «В існуючих межах, мабуть, не було наголосу на вимозі, визначеній у законі... Ми працюємо під напругою. Всі знають, що ми працюємо в ім’я порятунку життя». Ну не так же, аби вкоротити віку якомусь нещасному заробітчанинові-нелегалу?.. Ескулап уникає відвертої відповіді на запитання про відповідальність дій трансплантатора згідно із законом своєї країни.
«Такі випадки були й будуть», — заявив для ізраїльської газети Іцак Барлович. Одначе тільки вдова Б. тут, у Хмельницькому, не повіривши в офіційну версію про причину смерті свого чоловіка, добилася від місцевої влади дозволу на повторне патанатомічне дослідження, висновок якого справив враження, наче сюди, до Хмельницького, проник арабський терорист-самовбивця й підірвався у найвелелюднішому місці.
Раніше з далекого Ізраїлю до Кам’янця-Подільського привезли тіло Д., іншого заробітчанина. І тоді в рідних і близьких отого нещасного виникли підозри, що щось не те й не так. Та люди по-різному переживають своє несподіване горе. Нещасна вдова Д. нічого не добивалася ні від іноземної, ні від рідної влади. Наразі ж, коли набув розголосу цей гучний скандал із серцем Б. із Хмельницького, край знову заговорив про покійного Д. Чи, бува, і на його здорові органи задовольнили чийсь попит, ні в кого не спитавши про згоду на те?
Згадують бойову біографію покійного Д. Народився у 1962 році, вивчився на офіцера-мінера, пройшов випробування Афганістаном, потім виконував миротворчу місію в Югославії. Повернувся, не знайшов собі місця вдома, то поїхав до Ізраїлю: може, там докладе рук до того, чого навчився, підвищував свою бойову майстерність у «гарячих точках»? Начебто не судилося. Влаштувався на заводі у Тель-Авіві. Офіційна версія: загинув від якогось вибуху. Чи то там-таки, на заводі, щось рвонуло, чи то десь на арабського терориста наразився. Аж через півроку привезли його тіло до Кам’янця-Подільського.
Найнеймовірніші звинувачення висувають наразі і в одному з будинків, поставленому у віддаленому мікрорайоні Хмельницького. До цього будинку за якийсь місяць аж двох неживих привезли з далекої країни. У цинкових домовинах. Доставляють загиблих заробітчан, наче колись з Афганістану «інтернаціоналістів».
Кореспондент «Мааріву» вважає, що «поліція Ізраїлю може найближчим часом почати розслідування». Це розслідування може закінчитися скандалом, що сколихне весь світ. Одначе може закінчитися й нічим. Бо ж Батьківщина загиблих на чужині поки що мовчить...
КОМЕНТАРI
Євген ЗАХАРОВ, співголовуючий Харківської правозахисної групи:
— Перебуваючи нелегально за кордоном, люди тим самим позбавляють себе будь-якого правового статусу і, більше того, переступають закон обох країн. У такому правовому вакуумі вони стають найбільш вразливими і накликають на себе біди, пов’язані іноді просто з розбiжнiстю двох законодавств. Але говорити про цілковиту незахищеність «нелегалів» також не можна: що б не трапилося, кожен громадянин, який перебуває за межами своєї країни, може звернутися до посольства або консульства, котре буде зобов’язане стати на захист його прав. Якщо ж з тих або інших причин людина не може звернутися до представництва своєї країни, вона може скористатися послугами численних недержавних правозахисних організацій, що надають правову допомогу мігрантам. Але в ідеалі, особливо якщо йдеться про такі серйозні речі, як убивство або тяжкий злочин, ці питання повинна вирішувати держава. На жаль, у нашій країні дуже часто це відбувається лише тоді, коли хтось дуже наполягає на проведенні розслідування.
Сергій БОРОДЕНКОВ, начальник прес-служби Міністерства закордонних справ:
— У жодному разі не можна стверджувати, що людина, яка виїхала за кордон, нехай навіть нелегально, не може розраховувати на підтримку рідної держави у разі порушення її прав. Основне завдання МЗС у цьому випадку — захищати інтереси громадян України за кордоном. Хоч у випадку з «нелегалами» здійснення цього завдання дуже ускладнюється. Рiч у тiм, що людина, яка виїжджає з країни нелегально, явно прирікає себе на повне безправ’я: дуже часто вона зазнає кривди з боку, наприклад, свого роботодавця і не звертається до посольства або консульства, побоюючись покарання за нелегальний виїзд. «Нелегали» не мають медичної страховки — за їхнє життя і здоров’я ніхто не турбується. Ось і виходить, що ми дізнаємося про них тільки у крайньому випадку, коли людину вбито або вона постраждала. Тому ми завжди говоримо про те, що, виїжджаючи за кордон, людина повинна мати, принаймні, телефони консульства, щоб у будь-який момент туди звернутися. Держава обов’язково стане на захист прав своїх громадян, зрозуміло, відповідно до чинного законодавства і двосторонніх угод.
Євген БАРАН, заступник директора з наукової роботи Інституту хірургії і трансплантології ім. Шалімова:
— Ситуація, про яку йдеться, дуже неоднозначна. Взагалі тема трансплантації і, зокрема, збору органів, вимагає дуже ретельного розгляду з урахуванням специфіки медичного законодавства конкретної країни. Наприклад, є держави, де закон офіційно дозволяє медичним працівникам проводити вилучення органів вмираючого для подальшої пересадки іншій людині без відома і дозволу родичів. Таке рішення може прийняти консиліум лікарів за участю судових медиків. У той же час, є країни, у яких вилучення донорських органів у іноземців заборонено в принципі. На жаль, я не можу сказати, які саме країни належать до тієї чи іншої категорії, але знаю точно, що робити будь-які висновки стосовно того, що трапилося, звинувачувати когось, не знаючи найдрібніших деталей, не можна.