Помічники чи експлуатовані?

«Усе найкраще — дітям!» — пригадуєте такий лозунг радянської епохи? Епоха відійшла, і разом з її відходом почали формуватися явища нової доби, що потребують свого осмислення та оцінки. Серед таких сьогодні — 1 червня, в День захисту дітей, і напередодні 12 червня — Всесвітнього дня боротьби проти дитячої праці, хотілося б звернути увагу на працю дітей. Маю на увазі не будь-яку роботу, до якої ми, батьки, в міру залучаємо своїх чад, а роботу, що мовою документів називається «найгірші форми праці дітей».

Хоча ми стикаємося саме з такою роботою дітей чи не щоденно, вона стала для багатьох настільки звичною, що ми навіть не розрізняємо «трудотерапію» від експлуатації, не задумуємося про її види, мотивацію до її здійснення та непрості і неоднозначні наслідки для дитинства. Між тим, як визнано міжнародними документами, у кожному випадку, коли робота входить у розріз із потребами розвитку дитини, перешкоджає її повноцінному всебічному становленню як особистості, деформує ціннісні установки і спотворює самооцінку, інакше кажучи, ламає її дитинство і її «Я», ми можемо говорити саме про експлуатацію.

Як найчастіше діємо ми, дорослі, у знайомій ситуації: у вагоні поїзда метро до нас чіпляються діти з проханнями дати грошей? Традиційні моделі реагування відомі — хтось із нас просто відвертається, хтось обурюється, хтось же похапцем подає копієчку. І лише одиниці повідомляють про те, що тут жебракує дитина, чергового по перону чи міліціонера або співробітників Служби у справах дітей, котрі знають, як чинити далі. Самому також можна інформувати спеціалістів безкоштовної Всеукраїнської дитячої лінії 8-800-500-21-80, які обов'язково відгукнуться і зарадять дитині.

Менш явною для мешканців великих міст, але доволі поширеною є робота дітей, які «заробляють» у сільському господарстві, у «копанках» з видобутку вугілля, працюючи нарівні з батьками або замість них.

Стосовно ж умов, у яких живуть і працюють діти, що жебракують, втягуються у проституцію, наркодилерство, вуличну торгівлю, залучаються до перепродажу речей (нерідко крадених), годі й казати. Кожному зрозуміло, що такі «працівники» на нелегальних, не визнаних державою, видах робіт позбавлені будь-яких прав, вони не укладають трудову угоду хоча б тому, що такий роботодавець — за визначенням злочинець, вони не вступають у неіснуючу профспілку, їх робота оплачується мінімально, а то й цілком не оплачується, не кажучи вже про те, що їхнє здоров'я, та й саме життя підпадає під величезний ризик.

Що ж штовхає дітей у той сектор, де їм у принципі не слід перебувати? У кожної дитини своя вагома причина, через яку вона піддана експлуатації. Одних до того примушують — і навіть власні батьки. «І що тобі дасть та школа?», «та нехай дитина працює», «краще хай працює, а не байдикує», «та що в тому поганого, він що — краде?», — такий основний і найпоширеніший лейтмотив у словах прихильників праці дітей, і їхня дитина вже не знає іншого життя.

Нерідко низькі родинні статки провокують у самих дітей, які стрімко дорослішають, прагнення поліпшити хоч якось матеріальний стан сім'ї. За інформацією офіційних джерел від 2007 року, в яких наводяться чомусь «найсвіжіші» дані за 2005 рік, у 27,1% українських родин рівень споживання на одну особу нижче межі бідності, тобто не може задовольняти основні потреби. За минулорічним визнанням очільників мінсоцпраці, станом на червень 2006 року зарплата 2 млн. 76 тисяч українців була меншою за прожитковий мінімум для працездатних осіб, тобто, меншою за 496 грн. В цьому соціальному сегменті простежується закономірність зайнятості дітей залежно від складу сім'ї — з ростом чисельності родини зростає і залученість дітей у різні види і форми праці.

Є група (розрізнена) дітей, які самовільно (після декількох вдалих спроб) вибирають шлях збагачення, і такі випадки вказують на те, що не лише неналежний матеріальний рівень сім'ї слід вважати основною причиною праці дітей. Майже 20% юних працівників, так свідчать дані Державної доповіді про становище дітей в Україні за 1997 рік, тоді оцінили добробут їхніх родин як середній. І їх спонукало до заробітку прагнення до самостійності, матеріальної незалежності від батьків. У таких випадках, очевидно, має йтися про перегляд моделі виховання всередині сім'ї, про співзвучні віку форми і способи залучення дітей до сімейного бюджетування.

Ніхто не стане заперечувати — дітей потрібно привчати до праці, але є одне «але», про яке ми вже говорили з самого початку. Необхідно, щоб та праця не ставала на перешкоді всебічному повноцінному розвитку дитини, щоб вона не вбивала у ній все дитяче. Але ж добра третина з-поміж тих 30 тисяч дітей (!) України, які не відвідують школу, не навчаються саме через те, що примусово чи добровільно, на власні потреби чи на потреби родини — заробляють. («А навіщо мені вчитися, якщо я й без того вже заробляю 8 тисяч?» — підтверджують небажання навчатися і відмову від подальшої освіти слова хлопчика, учасника однієї із нещодавніх телепередач.) І в кожному такому випадку, якому не повинно бути місця, вбивається можливість адекватної соціалізації. І не в настільки вже віддаленому наслідку на в міру раннє дорослішання приводить до виникнення інших спотворених соціальних зв'язків. Ці діти страшенно ризикують своїм майбутнім. У найкращому разі вони будуть відтворювати такі моделі поведінки зі своїми дітьми. У найгіршому — під загрозою саме життя дитини.

Поруч із цим ми маємо не тільки працю дітей в її найгірших проявлених формах, тобто, таку, що перешкоджає повноцінному розвиткові дитини, входить всупереч із її потребами як всебічно розвиненої особистості (на відміну від виховної функції праці), а й з новими формами прихованого використання дитячої праці. В усякому разі саме про нього, на мою думку, слід говорити, коли дорослі переступають межу у своєму прагненні вивести дитину «в люди». Що означає сьогодні модельний бізнес, в якому працюють навіть 4—5-річні? Що таке юні актори, співаки, музиканти, спортсмени, циркові артисти? Я запитую у вас, батьки, — хто дає згоду на те, щоб дитина упродовж тривалого періоду виступала на сцені? Чи оплачується її праця у тих випадках, коли вона бере участь у професійних (тобто, платних для глядачів) концертних і видовищних заходах? Як унормовується така праця? Як оформляються такі відносини? Як і чим з нею розраховуються? Якщо батькам оплачується участь їхньої дитини у заході, хто розпоряджається грошима? Якщо гроші отримують діти, це означає, щонайменше, що у багатьох положеннях помиляється (чи, все ж, порушується?) наш Кодекс законів про працю, відповідно до якого не допускається прийняття на роботу осіб до 16 років. Маємо серйозну проблему, спричинену частково народженням нових соціальних груп і нових цінностей, які заміщають розвиток обдаровань і вмінь дитини новими формами їх експлуатації. І це тема для окремої непростої розмови, контури якої зараз можна лише намітити.

Клубок видів і форм експлуатації дітей переплітається все тугіше. Тих зусиль, що докладаються державою і програмою Міжнародної організації праці з викорінення найгірших форм праці дітей в Україні, вочевидь, не достатньо. Державі слід оцінити і кваліфікувати нові соціальні явища, пов'язані із залученням дітей до праці, виробити адекватні рішення. А допоки заклопотані державні мужі мізкують над своїм, ми, суспільство, ми, дорослі, як мінімум, не повинні бути байдужими. Візьміть дитину за руку. Не відкупіться від неї, а захистіть її. Дитина мусить мати дитинство.

Дітям — усе найкраще?