Порядок проти істерики

ДО ГРИ

Попри велике турнірне значення гри з українцями, психозу, замішаного на політиці, на зразок того, що був два роки тому у Москві, в Мінську не спостерігалось. І не те, щоб білоруси не вболівають за своїх, не люблять футбол або не бажають набрати на футболі політичних очок. Просто все у наших північних братів відбувається у відмінному від інших країн вимірі. Міжнародний аеропорт Мінська зустрічав два літака з українцями ледь не як інопланетян. Після Борисполя повітряні ворота столиці Білорусі мали вигляд садиби, яку залишили господарi, до якої забрiв випадковий гiсть. Такий самий неквапливий провінційний ритм панував і у столиці. Говорити про те, що народ жваво обговорював майбутній футбол, було б перебільшенням. І про вибори Лукашенка теж ніхто не говорив. Мінськ в основному мовчав, милуючи око відремонтованими фасадами, вимитими вулицями та ідеально підстриженими газонами. Знайти у білоруській столиці ознаки футбольної активності було справою марною. Коли ми незадоволені низькою відвідуваністю стадіону «Динамо» чи центральної арени нашої країни — «Олімпійського», ми і не підозрюємо, які ми щасливі. У Мінську футбольного життя практично немає. Національну першість виборюють провінційні клуби, які не дуже дорого коштують підприємствам, що ними опікуються, і не дуже хвилюють місцевих уболівальників. Тому про те, як сприймати великий футбол та яким чином при цьому поводитись, більшість білорусів просто забула, або ніколи не знала.

Місцева преса у досить банальній формі вихваляла Едуарда Малофєєва, оголошуючи його відроджувачем білоруського футболу, а також повторюючи обіцянки названого фахівця всіх обіграти, що дуже нагадувало стиль поручика Ржевського, традиції якого є в цих краях ще з часів нашестя Наполеона.

Найскромніше виглядала лукашенківська «Совєтская Бєларусь», яка назвала гру з Україною «футболом надєжди нашей». Попри всі ці зовнішні атрибути, навколо стадіону «Динамо» у день гри не спостерігалося тої атмосфери, що панує навколо наших стадіонів перед вирішальними іграми. Білі футболки із нашвидкуруч зробленими написами «Belkevich» та «Hatckevich» ціною у 16 тисяч бiлоруських рублів (приблизно 65 гривень) практично ніхто не купував. Місцевий народ обмежувався копійчаними червоно-зеленими прапорцями і виглядав так, ніби уперше прийшов на футбол.

Немає сумніву, що у Мінську хотіли позитивного результату гри, проте тої енергетики, того запалу, що передається від одного до іншого глядача, коли в Києві грає Україна, не відчувалося й близько. Безумовно, що серед білорусів є, були і будуть талановиті майстри футболу, так само як серед фіннів чи норвежців. Проте футбольною нацією білоруси ніколи не будуть, якщо навіть виграють Кубок світу. Чи робило все це завдання нашої команди легшим?

Згадаймо, що з першої ж гри відбіркового турніру над командою України, нелегким тягарем лежав тягар широко оголошеної «Мети — 2002», що навряд чи сприяло нормальному настрою на матчі. Коли тобі втовкмачують, що ти зобов’язаний перемагати поляків, норвежців, валлійців, білорусів, мяч чомусь просто не лізе у ворота в найпростіших ситуаціях. Білорусам же ніхто ніяких завдань не ставив, і якби вони були до 1 вересня не другими, а пятими у групі, країна б цього і не помітила. За рік все змінилося. Тепер білоруські керівники відчули реальність поїздки на світовий фінал, і в результаті почали повторювати наших, проголошуючи гучні гасла. Наші, щоправда, теж не відмовлялись від «Мети», заявляючи, що шанси ще є, але з нашого боку це виглядало як підбадьорювання тяжкохворого, що тримайся, мовляв, ми з тобою ще на весіллі погуляємо! Говорили, але майже не вірили в Україні в можливість зачепитися за місце в поїзді до Кореї—Японії.

Тим часом тренерський штаб збірної України продовжував працювати. Повертаючись до аналогії з майже безнадійно хворим, зауважимо, що шанс вижити такий хворий отримує лише дотримуючись всіх рецептів та рекомендацій досвідчених лікарів. Ті ж, хто вірить байкам про швидке зцілення, — приречені. Що ми чули від Буряка та Вєрємєєва, котрі озвучували публічно думки суворо-мовчазного Лобановського? Що наша команда, попри чергову невдачу, продовжує готуватися, що тренери і гравці йдуть вірним шляхом, просто поки що нам не дуже таланить забивати у зручні моменти. З боку білорусів навпаки чулися гучні заклики та віршовані заяви про те, що до успіху приведуть… духовність та віра в Бога. Доповнювала цей оригінальний метод підготовки футбольної збірної офіційна присутність на лаві запасних команди Білорусі бородатого віщуна, а на трибунах ще кількох додаткових екстрасенсів. Iз нашого боку цим всім болотним чарам протистояла майже тисяча уболівальників, котрі прибули до Мінська спеціальним поїздом, прикрасивши сектор стадіону українськими прапорами, і підтримуючи нашу збірну. З білоруських секторів, яких було у сорок разів більше, народ пару разів спробував скандувати «Білорусь!», а також затягнув кілька разів давно забуте нами «шайбу! шайбу!». Сказати, що поява Олександра Лукашенка на стадіоні супроводжувалась овацією не можна — свисту було більше.

ГРА

Про те, які труднощі впали на наш футбол напередодні гри з білорусами, було написано більш ніж досі. Незважаючи на це, склад команди, що вийшов на поле мінського стадіону, був майже таким самим, як у грі цих же суперників в Києві. Із одинадцяти гравців, що «недодушили» на останніх хвилинах команду Малофєєва в березні, восьмеро знову з’явились на полі. Із новачків були тільки Вірт у воротах, Парфьонов та Зубов у півзахисті. Та це у порівнянні із березнем. Ми ж знаємо, що і донеччанин Зубов, і москвич Парфьонов вже встигли вписатися в модель гри Лобановського. Захисну лінію в наших склали кияни Ващук, Головко та Несмачний разом із киянином колишнім — Лужним із Лондона. У півзахисті грав також «шахтар» Тимощук, а в нападі його земляк Воробей разом із Ребровим із вищезгаданого Лондона. Окрім цього у нашій команді ще був Шевченко, участь якого в грі тривожила й вселяла надію одночасно.

Білоруси, попри бадьорі заяви свого тренера, вийшли на поле лише з одним нападником Качуро, а всі наявні зірки в особі Гуренка, Яхимовича, Хацкевича та Белькевича були зорієнтовані на захист. Всі добре знали, що нічия господарів цілком влаштовувала, а тому, як і навесні Києві, «іскрєній» футбол Малофєєва виявився глухим захистом.

Українці зустріли бажання білорусів не пропустити із розумінням. Наші не кинулись уперед забивати, а почали потроху «обмацувати» захист господарів, одночасно з ними долаючи стартовий «мандраж». Коли всі заспокоїлись, стало ясно, що гол в українські ворота можливий лише в тому випадку, коли наші самі собі його організують. Така спроба мала місце у другому таймі, коли лише диво врятувало наші ворота після грубої помилки захисту й воротаря. Але це було вже потім. А спочатку наші впевнено взяли контроль над центром поля, де видно було лише тіні Белькевича та Хацкевича. Зіркові півзахисники білорусів не зуміли «зв’язати» гру своєї команди, і невдовзі господарі думали лише про те, аби не пропустити. Так би воно і було. Створені в результаті тиску на захист білорусів гольові моменти по черзі «запороли» Парфьонов і Шевченко. Останній взагалі грав невідомо де, з’являючись у найнесподіваніших місцях поля. Зайве казати, що м’яч в ногах у Шевченка викликав паніку серед білорусів, але результату не було. Лише після чергового невдалого прострілу Зубова нашому супербомбардиру нарешті пощастило: удар під поперечину вивів на останній хвилині першого тайму Україну вперед, запаливши згаслі було надії на першу цього року перемогу в відбіркових іграх.

У другій половині гри білоруси не те що не кинулись в атаку, а продовжували відбиватися. І тут пощастило тому ж Шевченку — рикошет після його удару зробив рахунок 2:0 на нашу користь і зняв чи не всі питання. Останні двадцять хвилин гри були схожі на урок футболу, який з нагоди першого вересня українські майстри вирішили дати білоруським першокласникам.

З’явились думки про те, чому наші не робили цього раніше — навесні, коли втрачалися такі потрібні очки у ніби вже виграних матчах. Адже ми насправді сильніше!

Тут найкраще відіслати себе до тих же тренерів збірної України, які завжди казали, що все гаразд, тільки трошки не везе. Тепер повезло, не могло не повезти, тому що Україна в усіх восьми іграх відбіркового циклу таки грала в свою гру, незважаючи на результат. Якщо не брати до уваги останні хвилини гри з Польщею, увесь час наш футбольний організм працював злагоджено, проте мяч у ворота влітав не завжди. Але про тренерів розмова особлива.

ПIСЛЯ ГРИ

Вичавлені морально, як лимони, Вєрємєєв і Буряк, які тепер ходять до журналістів удвох, були задоволені. А поскільки, якщо вірити Льву Толстому, всі щасливі однаково, той говорити з нашими тренерами не було особливо про що, хіба що привітати із поверненням надії на вихід до світового фіналу. Зате Едуард Малофєєв одразу ж шокував усіх. Знаходячись в явно істеричному стані, тренер білорусів звинуватив у поразці Белькевича з Хацкевичем, говорив про духовність, кликав у свідки Всевишнього, встигнувши одночасно назвати себе твариною і тихо обматюкати кількох журналістів. Малофєєв повідомив, що у перерві посварився із Хацкевичем і замінив його, а Белькевич, хоч і не сварився, теж його, тобто Малофєєва, підвів. Що тут сказати? Ще за дві години перед цим тренер збірної Білорусі обіцяв всіх обіграти і вийти на перше місце, ледь не співав уголос, а тепер такий пассаж! Прикро програвати, прикро втрачати останній, можливо, у житі тренерський шанс. Але ж є неписані, але добре відомі футбольні закони, за якими за результат відповідає тренер. А коли він одразу після гри перекладає вину на гравців — дуже шкода очолювану ним команду.

Нескоро тепер буде у Мінську великий футбол із повними трибунами. Напівсонна країна недозавершеного соціалізму і непочатого капіталізму повернеться до попереднього стану, де футбол існує лише по телевізору, тобто в Європі або у Росії. Ми ж залишаємося з нашим футболом, який ще нічого поки не здобув. Ми обіграли всього лише Білорусь і за путівку на світову першість нам ще боротися й боротися. Наші гравці поки що не є суперзірками, а збірна України чемпіоном хоча б чого-небудь. Але у нас є національна команда, яка послідовно працює за одним планом, будуючи гру, яка, можливо, принесе згодом більш серйозні успіхи. У нашій збірній за будь-яких ігрових і життєвих негараздів зберігається порядок. І це дає надію. Бо в кінцевому підсумку виграє завжди порядок. Інша річ, що він є не тільки у нас.