Повість про справжнього Українця

У зв'язку з ювілеєм публіциста, історика, громадського діяча і Гуманіста «День» надрукував протягом цього тижня низку матеріалів, присвячених його пам'яті. Проте відчувається непереборна внутрішня потреба сказати про Джима щось таке, що висвітлило б його образ по- новому, допомогло б читачам (і тим, хто знав та безмежно шанував його ще за життя, і тим, хто вивчає його спадщину лише тепер) побачити нові, досі не розкриті риси цієї Особистості.

Нам усім важливо усвідомити декілька фундаментальних речей. Перша: сучасному українському суспільству просто не дано шансу ухилитись від тієї нещадної правди, яку доніс до нас Джеймс Мейс. Це не питання чиєїсь політичної волі — це об'єктивно так. Друга: ніяка правда не торує собі дорогу сама по собі, просто так; а надто така жахлива правда про продуманий до дрібниць механізм Голодомору, про постгеноцидний характер нашого суспільства, яка постає зі сторінок праць Мейса. Тут доречно згадати прислів'я: капля камінь точить; а з класики ми пам'ятаємо образ тендітної рослинки Ломикамінь, яка, завдяки впертій волі своїй, пробиває саме мертве каміння. Отже, роботи тут воістину ще непочатий край. І нарешті, останнє. Ризикнемо сказати, що Джеймс Мейс був великим морально- етичним максималістом. Він не просто знав — він щомиті відчував, що «чужого болю не буває» (і саме через те став Великим Українцем), а той, хто це заперечує, — або вже вбиває, або готується стати вбивцею. Життєво необхідно, аби цю етичну позицію Джима сприйняла наша молодь.