Повісті кисельних берегів

Судячи як з масового кінопрокату, так і з програм кінофестивалів, в останні роки тема міграції стала надактуальна не тільки у ЗМІ, але й на великому екрані. А втім, якихось творчих відкриттів тут нема — адже переважна більшість картин робиться за одними й тими ж стандартами і нагадує ті таки щоденні телесюжети про гастарбайтерів, хіба що розгорнуті у часі й зіграні професійними акторами. Однак буває й інакше.

Драма «Новий Світ (Золоті двері)» (Італія — Франція) стала доступна нашим глядачам порівняно недавно, хоча прем’єра відбулася ще на Венеційському фестивалі в 2006 році, де фільму, між іншим, присудили спеціальний приз за мистецьке відкриття. З ряду одноманітних ламентацій над проклятою мігрантською долею ця картина геть чисто випадає. Для режисера Еммануїла Гріалеза, до речі, кочове життя не є новина: він народився на Апеннінах, навчався і зняв свій перший фільм у США, нині живе й працює у Франції та Італії. Однак для екранного втілення він узяв не сучасний сюжет, а історію з далекого початку ХХ століття, коли переселенці з усієї Європи, в тому числі з України, десятками тисяч відправлялися до Нового Світу, шукаючи кращої долі. Гріалез будує сюжет довкола незаможної родини сицілійців. Що цікаво, їхні перші кроки по землі Америки нам так і не показують, проте з усіма подробицями спостерігаємо процес переселення: останні дні на Сицилії, проводи та відправлення, виснажливе плавання через Атлантику на нижніх палубах пароплава і довгий, марудний карантин. По всьому фільму розсипані яскраві, повні гумору й фантазії режисерські знахідки, наприклад, образи маленьких духів, що живуть просто у землі, або молочних рік, що гостинно течуть у Каліфорнії, або сцени дивних, напівпоганських звичаїв сицилійських селян. Про акторів годі й говорити. Блискуча європейська школа, всі персонажі повнокровні, жести, міміка, зовнішність опрацьовані до найменших дрібниць; інколи ті мандрівники смішні, інколи наївні, мов діти, а в певні моменти за ними відчувається досвід тисячолітньої культури. Виходить такий собі малобюджетний епос про подорож між двома світами.

От звідси й запитання: а що нам перешкоджає зафільмувати подібне кіно про наших мігрантів — так само без пафосу та псевдоісторичного оживляжу, але з розумінням і ніжністю до тих далеких людей, чиї руки, між іншим, будували Америку? Якщо зробити такий фільм як слід —його поезія буде звернена до всіх тих мандрівників мимоволі, які їхали, їдуть та й їхатимуть по всіх усюдах, аби скупатися-поплавати, нарешті, в тих молочних ріках, що течуть тільки для них, а також до нас — тих, хто у ті ріки не вірить.