Повний казанок голоду

Смішно.

Жахливо.

Сумно.

Є лише одне місце, де всі ці три почуття зустрічаються на рівних, змішуючись у нелюдському побутовому вариві. Це — влада з її бюрократичним содомом. Тут все можна, і нічого не можна. Тут навіть померти не дадуть, якщо не буде на те відповідного розпорядження.

Сухово-Кобилін — драматург, незручний для постановки в будь- яку епоху. Адже він створив три, можливо, найточніші і найстрашніші комедії про бюрократичну владу: «Весілля Кречинського», «Справа» і «Смерть Тарєлкіна». Драматург, котрий сам дуже й дуже натерпівся від крутіїв (півтора десятка років процесів зi звинувачення в убивстві), у своїх гірких фантасмагоріях поквитався з чиновництвом сповна. Звичайно, якби «канцелярська трилогія» була лише знаряддям помсти, навряд чи вона була б цікава нині. Тут набагато глибше: канцелярія з її одвічними героями виростає в якусь модель світу, заморочену, каральну й за сутністю своєю абсолютно божевільну реальність. У зображенні бюрократії Сухово-Кобилін багато в чому успадковував свого кумира, Гоголя; однак у трилогії немає напівтонів, барви і характери контрастні, і за великим рахунком герої поділяються тільки на катів («сил») і жертв («осіб нікчемних»). У «Смерті Тарєлкіна» один із катів раптом стає жертвою. Тарєлкін, підлеглий генерала Варравіна, котрий до цього в «Справі» з величезним задоволенням ласував людським м’ясом відповідача, затіває заздалегідь приречену на поразку авантюру проти свого начальника. У цій п’єсі серед головних героїв вже практично жодної «жертви», жодного простого смертного, лише суцільний хоровод чиновницьких чудовиськ.

Щоб передати на сцені це бюрократичне пекло, режисер спектаклю Дмитро Богомазов зробив наголос на комедійну дію, на динаміку репризи, гега. Малюнок основних ролей насичений безліччю смішних жестів, а також перебільшено-пафосними і суразно-нетужливими інтонаціями, елементами буфонади, гротеску, навіть цирку (чого варте хоча б розпилювання Тарєлкіна у величезному ящику). Відповідно — головних героїв грають комічно обдаровані актори. Партія, що найбільше привертає увагу — Володимир Горянський у ролі генерала Варравіна. Перевтілення блискуче, істинний сюрприз для глядача. Актора спочатку навіть важко упізнати в цьому скорченому, злобному, чорношинельному стариганеві з гроном тьмяних орденів на грудях. Мало того, Варравін під час спектаклю перетворюється ще декілька разів: то в капітана Полутатаринова, то в звабного трансвестита, то в самого Тарєлкіна. Кожне таке перетворення викликає вибух реготу в залі, все в цій ролі, від ходи до надтріснутого голосочка, б’є просто навідліг. Роль Варравіна — одне з відкриттів не лише цього спектаклю, але й усього київського сезону.

Почет грає короля: інші більш або менш вдало кружляють навколо Варравіна в субординаційному хороводі. Всі на одне обличчя; режисер, загалом, не особливо їх і персоніфікує. Чиновники, яких грають Віталій Лінецький, Дмитро Лук’янов, Микола Боклан, Лев Сомов, витанцьовують у чаді дізнання монотонний, до остраху смішний танець. Однакові, у філерських довгих пальтах і котелках фігуранти утворять те колективне бюрократичне несвідоме ( де вже тут до свідомості!), чи, скоріше, колективне ковтальне, здатне перемолоти кого завгодно. Художники спектаклю, Олег Луньов і Олександр Друганов, підкреслюють це прямою цитатою з бельгійського художника Рене Магрітта: група в закритих пальтах і котелках шикується на тлі блакитного задника, нагадуючи сюжети знаменитого сюрреаліста, де цілком мирні пейзажі поцятковані фігурами схоже одягнутих, безнадійно безликих джентльменів. Проте прагнення прилучитися до вищестоящого котелка дається Тарєлкіну, якого грає Володимир Цивінський, дуже нелегко. Наскільки впевнені в собі й усеруйнуючі інші, настільки трепетний і безглуздий цей Тарєлкін. З самого початку, жадібно скребучи ножем і виделкою порожню тарілку, він пробуджує коли не співчуття, то, принаймні, розуміння. Проте його витівка дійсно здається приреченою на тлі могутнього перевертня Варравіна.

У другій половині вистави вже всі чиновники однозначно поводяться як вурдалаки. Тема перевертнів, вампіризму підкреслюється Богомазовим навмисно, і, як здається, дещо надмірно: бюрократи в «Смерті Тарєлкіна» і без іклів вражають. У другому акті прагнення налякати й викрити, здається, не на користь спектаклю: влаштовується довге слідство з терзанням невинних громадян (ось де й з’являються реальні жертви). Зрозуміло, що таким чином режисер відсилає до попередньої п’єси Сухово-Кобиліна, дуже страшної «Справи», де зграя вовкоподібних чиновників практично зжирає живу людину. Однак акцентування уваги на механіці судової машини, загалом по-акторському грамотне, призводить до втрати ритму, програє динаміка спектаклю. Проте, фінал виглядає відмінним спокутуванням, як остаточний поєдинок Тарєлкіна та Варравіна, де грізний старий спочатку випиває півкарафки води, а потім буквально з’їдає компрометуючі папери — від цього і вмирає. Молодий і бадьорий Тарєлкін- Цивінський прагне до невизначеного, але цілком ситного майбутнього. Йому так і не вдалося припасти до бажаного казана бюрократичної досконалості, з якого з таким апетитом їдять вищестоящі чини. Але влада — це особлива страва! Раз почавши ласувати, зупинитися не можеш, бо від подібних трапез голод лише зростає. Очевидно, замалий виявився шлунок у Варравіна. Зате, схоже, у Тарєлкіна він якраз такий, як потрібно. З’їсть вас, панове, і не подавиться. Так що коли раптом зустрінете його на вулиці — ні в якому разі не беріть його на управителя маєтком. Навіть якщо він дуже проситиметься.