Про генеалогію і не тільки...

Минулої п’ятниці Сергій Бубка повідомив українцям, як він сам сказав, «новину особистого характеру». Виявляється, його прадід був рідним братом видатного українця Івана Огієнка — міністра уряду УНР, видатного релігійного та освітнього діяча. Для газети «День» ця новина має подвійну вагу. По-перше, ми давно створили рубрику «Сімейний альбом України» для того, щоб українці активніше вивчали свій родовід й таким чином писали справжню історію України. По-друге, величній постаті Івана Огієнка «День» присвятив не одну шпальту, зокрема, й завдяки нашій постійній авторці, професору Кам’янець-Подільського університету Євгенії Сохацькій. Євгенія Іванівна багато років вивчає життя та творчість митрополита, саме завдяки її зусиллям Кам’янець-Подільському університету було присвоєно ім’я Івана Огієнка. Ми повідомили Євгенію Сохацьку про цю новину, й вона звернулася з листом до відомого спортсмена.

Реакція на це важливе для українців повідомлення від Сергія Бубки була різна. Хтось взагалі не помітив, а хтось згадав уже застаріле гасло «Схід і захід разом!», що так чи інакше відлунює політиканством. Насправді, якби кожен українець розібрався у своїй біографії, ніякого поділу не було б. Країна пов’язана тісними родинними зв’язками від сходу до заходу, від півночі до півдня. Хто б і скільки не стирав українські гени, вони проявляються через десятиліття. Тому сенсаційність відкриття Сергія Бубки великою мірою пояснюється тим, що ми лише зараз для себе відкриваємо очевидні речі.

Пропонуємо вашій увазі блог Сергія Бубки та відкритий лист, з яким звертається до спортсмена голова Всеукраїнського товариства Івана Огієнка Євгенія Сохацька.

Вітаю всіх!

У мене — новина особистого характеру.

Тут, у Канаді, я дізнався про свого предка. В родині моєї мами завжди говорили, що один із наших родичів був дуже відомою людиною, видатним діячем української культури та політиком початку ХХ століття. Але говорили про це пошепки — оскільки у Радянському Союзі цей період нашої історії вважався табу. Після війни до моїх родичів — а дівоче прізвище моєї бабусі було Огієнко, навіть приходили люди з відповідних органів і розпитували, чи не підтримують вони зв’язок з емігрантом. Зв’язку не було — тоді так було безпечніше вижити.

Через те, що зв’язок розірвався, ми знали про нього дуже мало. Але приїхавши до Канади, я вирішив зіставити факти і спогади моєї тітки із реальними фактами та з’ясувати, чи це той самий Огієнко. Поспілкувався з людьми з діаспори, почитав місцеву літературу, і виявилося — так!

Іван Іванович Огієнко доводився рідним дядьком моїй бабусі по мамі, тобто рідним братом мого прадіда.

Для тих, хто не знає: Іван Огієнко — один із наших найвідоміших культурних діячів ХХ століття. В радянські часи його ім’я замовчувалося, хоча тепер Україна має право пишатися цією людиною енциклопедичних знань, дуже відданою своїй справі. Народився він, як і казала моя тітка, 15 січня 1882 року за новим стилем у Брусилові (нині це Житомирська область, а тоді була Київська губернія). Був професором на кафедрі історії української культури Київського університету, міністром освіти та віросповідань в урядах Української Народної Республіки. В листопаді 1919 р. Симон Петлюра, емігруючи, призначив його головноуповноваженим уряду УНР.

Потім Іван Іванович і сам емігрував. Між двома війнами мешкав у Польщі, де видавав культурницькі журнали та книги. Переклав українською мовою Біблію, «Слово о полку Ігоревім», упорядкував кілька перших у нашій історії підручників з історії української мови та культури. Він знав кілька мов, зокрема давніх, і був прихильником автономії української церкви. Після смерті дружини постригся у церковний сан. Після Другої світової війни перебрався спершу до Швейцарії, а потім до Канади. Під іменем митрополита Іларіона став головою Греко-православної церкви Канади.

Як я зрозумів, для українців Канади він був справжнім духовним лідером, видатним ученим і патріотом до останніх днів свого життя.

Помер у Вінніпезі на 91-му році життя.

Тьотя Валя, яка першою розповіла мені про Огієнка, часто каже: «Мабуть, недарма у тебе в житті все складається саме так».

Думаю, що найближчим часом я з’їжджу у Вінніпег на могилу Івана Івановича.

«Нашого цвіту по всьому світу...»

Вельмишановний Сергію Назаровичу!

Щиро поділяємо вашу особисту радість, висловлену на сайті інтернет-газети «Українська правда» та у власному блозі. Це справді радість — віднайти свої пракорені, відчути приналежність до славного роду Огієнків, нащадків українських козаків, а передусім — переконатися у кровному родстві зі найзнаменитішим представником роду — самим Іваном Огієнком (митрополитом Іларіоном), визначним українським державним освітнім та церковним діячем, ученим-філологом.

Признаюся, що подібне відчули і ми, маленька «щопта» (за В.Стусом) української інтелігенції з Кам’янця-Подільського, коли розпочали боротьбу за легитимізацію імені Івана Огієнка. Ще далекого 1990 року (за рік до проголошення незалежності!) ми провели у стінах філологічного факультету тодішнього Кам’янець-Подільського педінституту вечір-пошанування Івана Огієнка, фундатора і першого ректора Кам’янець-Подільського державного українського університету, відкритого на зорі нашої державності (періоду УНР) у далекому 1918 році.

Тоді ж ми запланували провести й наукову Всеукраїнську конференцію, присвячену творчому й науковому доробку Івана Огієнка, але... ректорат нам, тобто науковцям філологічного факультету, який я очолювала (була деканом з 1988 по 2004 рр.), відмовив. Не допомогли ні звернення голови Міжнародної асоціації україністів, згодом віце-прем’єра з гуманітарних питань у двох урядах України академіка М.Г. Жулинського, ні підтримка обласних ЗМІ... Ще діяла тоталітарна система, яка наклала табу на імена видатних українців. Все змінилося, мов за помахом чарівної палички, після проголошення незалежності, а особливо — після грудневого референдуму 1991 року.

Ми провели-таки у квітні 1992 року наукову конференцію «Духовна і науково-педагогічна діяльність І.І. Огієнка (1882 — 1972 рр.) в контексті національного відродження», яка мала великий резонанс у науковому світі. Згодом такі конференції стали традиційними як для Кам’янця, так і для великих освітніх центрів, з іменами яких пов’язані були життя і діяльність Івана Огієнка, — Львів, Київ, Житомир. Із 1993 року функціонує в Україні громадська організація «Всеукраїнське товариство Івана Огієнка». З 1995 року діє Комітет з присудження літературно-мистецької премії імені Івана Огієнка (голова — ректор Київської академії мистецтв і архітектури академік А.В. Чебикін). У Києві 2001 року створено наукове видавництво «Наша культура і наука», яке повертає в Україну твори Івана Огієнка в рамках проекту «Запізніле вороття» (директор — професор М.С. Тимошик). Цей ряд можна продовжувати й продовжувати...

Дорогий Сергію Назаровичу! Як свідчить ваше одкровення, повз вас ніби пройшли відомості про функціонування постаті Івана Огієнка в українському науково-освітньому та культурологічному просторі. Дуже шкода... Це, на мою думку, може бути свідченням недостатнього рівня нашої гуманітарної політики, зокрема щодо популяризації постаті Великого Українця Івана Огієнка. Доказом цього може бути результат проекту «Великі українці», в якому Іванові Огієнку, одному з батьків української духовності, автору всесвітньо відомого, найкращого перекладу Біблії українською мовою (1962), не знайшлося місця навіть у сотні імен.

А хіба нормальним можна вважати, що визначні ювілеї Івана Огієнка — 110-річчя (1992 р.), 115-річчя (1997 р.), 120-річчя (2002 р.) і 125-річчя (2007 р.) пройшли не на державному рівні?!

Щоправда, щасливим винятком став 2007 рік, коли, за постійними вимогами науково-освітньої громадськості, передусім Товариства Івана Огієнка, Президент Віктор Ющенко видав Указ «Про вшанування пам’яті Івана Огієнка» (№85/2007 р. від 7 лютого). Указом Президента Віктора Ющенка від 22 січня 2008 року Кам’янець-Подільському університетові було надано статус національного. Того ж року за поданням Секретаріату Президента вийшло розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 серпня: нашій alma mater було присвоєно ім’я Івана Огієнка.

І зараз ми гордо іменуємося: «Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка». Впевнена, що моя розповідь зацікавить вас, і ви запалитеся бажанням ближче познайомитися з нами, ввійти в нашу велику огієнківську родину, яку раніше йменували зневажливо «огієнківська секта».

Часи міняються. Правда торжествує. На цьому постулаті живемо, творимо і тримаємося! Світлий образ Івана Огієнка, великого патріота та високодуховної особи, надихає нас. Сподіваємося, що ви відвідаєте місто Кам’янець-Подільський та Кам’янець-Подільський університет, який був свідком злету і слави Івана Огієнка.

У 1920 році, перебуваючи уже в еміграції (в Тарнові, Польща), він надіслав університету з нагоди його другої річниці телеграму такого змісту: «Дуже сумно, що в цей великий день недоля відірвала мене від наймилішого мені Кам’янецького університету, з яким душею всією я навіки зв’язаний».

Кам’янець-Подільський університет гідно вшановує свого фундатора. На фасаді головного корпусу встановлено меморіальну дошку з барельєфом Івана Огієнка (2003 р.), у рамках святкування 90-річчя університету (2008 р.) там же з’явився пам’ятний знак, присвячений Кам’янець-Подільському державному українському університетові (1918—1921 рр.), більш відомий як «Подвижники національної освіти». В університеті функціонує науковий Центр огієнкознавства, який видає з 2003 р. щорічні наукові збірники «Іван Огієнко і сучасна наука та освіта». У планах університету нові проекти щодо пошанування імені Великого Українця. Це і перетворення Центру в Науково-дослідний інститут Івана Огієнка, і створення сучасного музею його імені.

Хочеться сподіватися, що прилучення вашого імені до славного огієнківстького роду, до співпраці з нами, буде добрим стимулом для розширення обріїв огієнкознавства та в цілому українознавства. Реалії культурно-політичного життя сучасної України вимагають чіткої кристалізації ідейних орієнтирів та шанобливого ставлення до українських імен та української мови!

Будьте з нами! Саме Доля веліла вам продовжувати справу Великого Предка.

Із повагою,