Про національні інтереси

Декларації щодо інтеграції України у світове співтовариство гостро ставлять питання про вибір стратегії національного розвитку країни. Куди ж має рухатися Україна, який вектор вона має обрати на цьому шляху як дороговказ для нинішніх і прийдешніх поколінь: знову до зарозумілої Росії («тюрми народів») чи до незрозумілого Заходу, політикум якого з упертістю, що заслуговує кращого застосування, ігнорував наявність України на європейській карті.

Гадаю, як і більшість моїх сучасників, які перефразовують слова У. Черчілля, що в України можуть бути друзі, а можуть і не бути, але завжди наріжним каменем усієї державної політики мають бути національні інтереси. І, на моє глибоке переконання, як це не парадоксально, але насамперед слід інтегрувати українців в Україну. Відсутність об'єднуючої ідеї, спільної й зрозумілої всім частинам України, ставить під загрозу сам факт незалежності й перспективи. Не заперечуючи будь-який рух, слід подбати про утвердження української національної держави, з одного боку, й формування громадянського суспільства, з другого. Досягнення таких цілей буде достатньою й необхідною умовою національної безпеки України.

Допоки події останніх місяців змушують по-новому оцінювати стан і перспективи національної безпеки як глобального феномена. Іде активний пошук засобів національної безпеки через приєднання до міжнародних блоків, асоціацій, які б виступали гарантом недоторканності державного суверенітету. Очевидною бачиться стратегічна вісь: Україна — Польща — Німеччина — США, так само як і Балто-Чорноморський шлях за участi Фінляндії, країн Балтії, Білорусі та України.

Безсумнівно, європейський вибір України є природним явищем і належить до реанімуючих засобів української державності. Безперечним, як на мій погляд, є й те, що сам факт вступу України в Європейський Союз аж ніяк неважливий. Європейський Союз потрібен лише як дзеркало привабливо-загрозливої перспективи, як банк даних щодо позитивного (європейські моральні та духовні цінності) й негативного (втрата національної ідентичності) в історичному поступі. Тим паче, вихід із Радянського Союзу (СРСР) із наступним вступом у Європейський Союз спонукає до роздумів щодо самодостатності українського істеблішменту самостійно здійснювати державну політику й державне управління.

Наповнення ЄС ще десятьма країнами, спроба прийняття спільної конституції, планування економічного розвитку, спільні кордони, домінування англійської мови й т.д. — усе свідчить про намагання утворити наднаціональне об'єднання. Чи вдасться творцям і членам ЄС збалансувати національні інтереси «великих» і «малих» націй шляхом чи то консенсусу, а чи простої більшості — за будь-яких розкладів існує небезпека породження конфліктів.

У вже згадуваному контексті наші слабкі сторони (економічна відсталість) автоматично перетворюються на переваги щодо вступу в наступний союз аж до утвердження української держави. Хоча саме в цьому геостратегічному розриві на нас чатує втрата державної самостійності під тиском економічних, політичних та соціальних обставин.

Згідно з існуючим геополітичним становищем України, першим реальним кроком щодо формування й зміцнення національної безпеки України має стати її вступ у Північноатлантичний блок (НАТО). Тож якою має бути національна безпека для нашої країни? Чи гарантує національну безпеку для кожної окремої країни існуюча практика ядерних випробувань, у результаті яких погіршується навколишнє середовище? Чи впливає на стан національної безпеки конкуренція континентів, конкуренція рас, конкуренція релігій, конкуренція економік?

Національна безпека держави стає одним із найважливіших компонентів міжнародної безпеки, тому НАТО вже сьогодні відіграє важливу роль у забезпеченні стабільності та безпеки європейського континенту.

Парадигма, відповідно якій домінантою глобальної рівноваги у світі була наявність Варшавського договору й НАТО, відійшла в минуле.

Варшавський блок закінчив своє існування в Празі 1991 року. І символічно, що через 11 років по тому знову ж у Празі почався новий відлік існування системи колективної безпеки в Європі й Північній Америці.

За цих умов варто, якщо не викреслити, то принаймні перенести на задній план ілюзії, що заради лише геополітичного контексту Україна має важливе й реальне значення для Заходу, й що США усіляко допомагатимуть нашій країні в утвердженні на європейському континенті. Очевидно й те, що «московські окуляри» й надалі будуть присутні на носі в держдепартаменті США, коли розглядатимуться українські питання. І цьому теж є пояснення.

Для України, як і слід було сподіватися, в процесі політичного балансування між Заходом і Росією основним прийнятним результатом виявилося схвалення Плану дій Україна — НАТО.

План дій — це довгострокова програма, що містить досягнення цивілізованих (як кажуть, європейських) стандартів у:
* оборонній (військовій) сфері;
* науці (інтелектуальні, інноваційні й т.п. розробки);
* боротьбі з тероризмом;
* економіці.

Обов'язковим при цьому має бути проведення:
* політичних;
* економічних;
* військових реформ;
* дотримання прав людини, свободи інформації, свободи слова.

Зауважимо, що на сьогодні не існує якихось усталених норм і вимог щодо вступу країни в НАТО. Але можна виділити ряд принципових для дискусії сфер, а саме:
* реформування Збройних сил України;
* реформування сфери національної безпеки;
* верховенство права й права людини;
* дотримання демократичних стандартів;
* ефективне функціонування державних інститутів;
* реалізація законодавчих і практичних заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією й організованою злочинністю.

Щодо економічних питань вступу України в НАТО, то такими питаннями, на мій погляд, мають бути питання макроекономічного блоку, до якого насамперед слід віднести:
* бюджетну політику;
* фіскальну політику;
* монетарну політику;
* політику обмінного курсу;
* зайнятість населення;
* інвестиції;
* інфляцію.

Аксіоматично, хоч би якими були перспективи для економіки індустріально розвинених країн, тривале світове процвітання й безпека — лише за показниками — залежать від світового розвитку країн, які розвиваються.

Підкреслюю, за умови національної безпеки й тривалого процвітання. Але, як засвідчує нинішній стан справ, економічного зростання в ряді країн-лідерів не відчувається, як і надійних гарантій щодо національної безпеки. Так у США 2000 р. зростання ВВП склало 4%, а 2004-го — всього 1,1%.

Пошук джерел, спроможних компенсувати дефіцит економічних, політичних факторів у вирішенні глобальних проблем світової рівноваги, зводиться до пошуку, як мені здається, банальних звинувачень тих чи інших країн у нескоєних ними гріхах.

Цілком очевидно, сьогодні проблеми розвитку розуміють дещо по-іншому, ніж колись. Виклик людським цінностям перед тотальною загрозою тероризму вимагає нових підходів до формування політики нових форм та зусиль, спрямованих на консолідацію проти розрухи та хаосу.

Є одне застереження, що зазначений Північноатлантичний альянс уже переріс географічні обмеження й може виступати як гарантом безпеки, так й об'єктом небезпеки (загрози) безпосередньо для країн-членів НАТО.

Критичність ситуації полягає ще й у тому, що наша влада, наш уряд знову продемонстрували свою неспроможність приймати ключові, кардинальні рішення щодо сприяння розвиткові країни. Хоча попередній десятирічний період засвідчив реальні кроки України в напрямку до створення системи колективної безпеки. Мова йде про місце й роль України в системі геостратегічних координат, про тактику руху й розвитку, а головне — при однозначному тлумаченні суті національної безпеки визначити напрямок, шляхи, завдання та етапи їхньої реалізації.

Ще декілька штрихів. Внесок України в безпеку Європи є безпрецедентним для всього континенту. Знаходячись географічно, по суті, в центрі Європи, Україна перетворюється на буферну зону між Заходом і Сходом. І свідченнями такому висновку є:

1. Відмова Україна від ядерної, третьої за своїми руйнівними масштабами у світі, зброї.

2. Закриття без обіцяної компенсації Чорнобильської АЕС.

3. Декларації щодо прагнення вступу в СОТ, вступу в ЄС, вступу в НАТО.

Основою національної безпеки України має стати реалізація проблеми забезпечення внутрішньої безпеки, на яку активно впливають наступні чинники нестабільності:
* політичні (відсутність укрупнених політичних партій, а також політичної еліти держави);
* економічні (відсутність стратегії реформування економіки, відтак подальше соціальне зубожіння населення);
* інформаційні (розподіли й перерозподіли інформаційного простору, боротьба за засоби ідеологічного впливу);
* екологічні (хімічні підприємства, атомна енергетика, газо-, нафтотранспортні системи, водні ресурси).

Інституції ринкової економіки в українському контексті виявилися складнішими за описані в підручниках, особливо якщо враховувати взаємодію політичних, економічних, соціальних процесів та процесів, пов'язаних із довкіллям.

Щодо економічних питань вступу України в НАТО, то такими питаннями, на мій погляд, мають бути питання макроекономічного блоку. Доречним буде перенести вимоги Маастрихтського саміту щодо набуття членства в ЄС і на претендентів у НАТО. До них, насамперед, відноситься:
* підтримання стабільності цін: рівень інфляції не має перебільшувати 1,5% середнього рівня інфляції трьох держав ЄС із найкращими показниками щодо стабільності цін;
* дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3%;
* державний борг — не більше 60% валового внутрішнього продукту (ВВП);
* стабільність валютних курсів (у межах Європейської валютної системи), що означає відсутність девальвацій, серйозних дисбалансів і підтримання валютного курсу у вузьких межах валютного механізму ЄВС не менше двох років перед вступом до Союзу;
* відсоткова ставка (середня номінальна величина) на останній рік напередодні розгляду вступу не має перебільшувати 2% середньої відсоткової ставки трьох держав ЄС з найкращими показниками у сфері стабільності цін (індикатором процентних ставок є прибутковість за довгостроковими державними облігаціями).

Є ще блок особливих питань, що характеризують стан економічних реформ в Україні через її державну політику:
* не оголошувалися цілі та програмні завдання політики з відповідним обґрунтуванням;
* не обговорювалися окремі стратегічні та тактичні заходи;
* інформація подається постфактум, що годиться, хіба що, для ретроспективного аналізу, а не для вироблення політики;
* вимивання інвестиційного й інтелектуального капіталу — як реакція на відсутність належного інвестиційного й інтелектуального клімату.

Не менш важливим є питання залежності України від зовнішніх факторів. Причинами цього виступають успадкована перевага сировинно- й, особливо, енергоємних галузей економіки, реструктуризація якої за роки незалежності так і не почалася; помилки в процесі лібералізації зовнішньої торгівлі із широким відкриттям внутрішнього ринку при низькій конкурентоспроможності українських експортних виробів.

Як наслідок, зовнішньоекономічні зв'язки не стали надійним компонентом системи національної безпеки, більше того, дві їхні специфічні особливості досить негативно впливають на її рівень. Перша з них пов'язана з небезпечно високим рівнем так званого критичного імпорту, питома вага лише енергоносіїв у ввозі складала близько 50%.

Доречно зазначити, що енергоносії повинні були б надходити до України із застосуванням до них певних заохочувальних інструментів. На жаль, практика цього не знає. Бажання наповнення бюджету за рахунок цієї статті надходжень диктує застосування відповідних фінансових стягнень із цього виду імпорту. І, відповідно до такої логіки, маємо зворотну протидію. Збільшення вартості газу та нафтопродуктів автоматично викликає реакцію на зростання собівартості продукції, зростання ціни, зменшення конкурентноздатності вітчизняної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках.

Зниження конкурентноздатності призводить до зменшення випуску продукції, а часто й до закриття підприємств із вивільненням робочої сили й збільшенням безробіття. А що є загрозливим, так це відтворювальний цикл із геометричною прогресією в часі. По суті, така якість реформування призводить до гальмування економічних і соціальних процесів в Україні, створюючи прецедент вразливості національної небезпеки.

Іншою негативною особливістю виступає залежність української зовнішньої торгівлі від обмеженого кола основних партнерів — усього на п'ятьох із них припадало більше половини торгівельних зв'язків із 185 країнами світу (у т.ч. 41,6% експорту та 66,0% імпорту України).

При такій високій залежності якесь загострення політичних або інших відносин із кожним із цих партнерів (до них відносяться Росія, Німеччина, Італія, Китай, Польща) не може бути компенсоване іншими торговими контрагентами, на кожного з яких, у кращому випадку, припадає менше 2% зовнішньоторговельного обігу України.

Метою будь-якої соціальної системи мають бути інтереси людей, суть яких полягає в підвищенні якості життя, включно з елементами її безпеки. Усе інше — ринкові механізми, адміністративно-командні методи управління, інтеграційні об'єднання тощо — це не що інше, як засоби для забезпечення інтересів загалу.

Відтак, до українських особливостей формування системи національної безпеки слід було б віднести наступні чинники:
* геополітичні розриви в оцінці політичних перспектив;
* геоекономічні розриви в розвитку окремих частин країни, провокуючи протистояння схід — захід України;
* геокультурні розриви з поділом на культивування денаціональних фальшивок і національних цінностей та традицій;
* геодуховні розриви з активним залученням духовенства до участі в політичному житті країни;
* безсистемність проведення ринкових (економічних, політичних, соціальних, військових) реформ.

Реформи мають розроблятися й координуватися в центрі, але розпочинатися на місцях, з урахуванням усіх інтересів — матеріальних, культурних, духовних. А для цього необхідна політична воля. Саме дефіцит останньої у верхніх ешелонах державної влади й управління є гальмівним чинником реформування українського суспільства. Зазвичай легко погодитися з тим, що необхідні сильна політична воля та лідер. Складніше відстежити механізм її реалізації.

Зрозуміло й те, що демонструвати сильну політичну волю, особливо коли це стосується проблеми балансування пріоритетів щодо місця й ролі України в системі європейської та євроатлантичної інтеграції, не так уже й просто. Як відомо, сильне політичне керівництво не з'являється в політичному вакуумі.

Потрібна активізація здорових політичних сил, об'єднаних національною ідеєю свободи й незалежності, аби трагічні сторінки минулого не тяжіли над прийдешніми поколіннями українців, щоб поступ уперед диктувався єдиною парадигмою — національні інтереси.