Про національну ідентичність

Сьогодні у Верховній Раді відбуваються парламентські слухання на важливу тему — «Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження». На слуханнях виступатиме чимало шанованих людей, серед яких і друг та автор «Дня» Микола Жулинський. До слова, його виступ із невеличкими скороченнями ми сьогодні подаємо на шпальтах «Дня». Безумовно, Микола Григорович правий в тому, що українцям треба рухатись в Європу, де питання збереження ідентичності кожної європейської нації вкладене в гасло «Єдність у різноманітності». Проте в Україні бачимо інше: політики та чиновники швидше об’єднаються навколо того, щоб знищити чи присвоїти історичну пам’ятку, культурний об’єкт.

«День» чимало уваги приділяє питанню національної ідентичності. Тому ми хочемо запропонувати парламентаріям свій порядок денний слухань.

У сьогоднішньому номері «Дня» також є стаття Інни Філіпенко (стор.2) про загрозу, яка нависла над знахідкою археологів в історичному центрі Києва, — на Подолі. Замість того, щоб тут розбудувати підземне місто-музей з усіма автентичними предметами ІХ—Х століть, Київська міська рада планує збудувати кількаповерхові паркінги та розважальні центри. Це не перше варварське рішення зі нищення історичного обличчя Києва. Вже кілька років у дзвони б’є ЮНЕСКО — не можна забудовувати заповідну зону навколо Софії Київської. Як не можна було нищити неоціненну знахідку археологів під майданом Незалежності — Лядські ворота ХІІ—ХІІІ століть. Сигнали про руйнацію пам’яток історії та культури надходять не тільки зі столиці. Львів, Хортиця, Одеса, Волинь... Про небезпеку, в якій опинилися пам’ятки в цих регіонах, тільки в останні кілька місяців неодноразово писав «День».

Звісно, не можна не згадати і позитив. Відроджено Батурин, Чигирин, меморіальний комплекс в Крутах... Проте це тільки фрагменти, хоча й важливі, нашої історичної пам’яті. А відновлення української національної ідентичності, тим більше в умовах повальної глобалізації, можливе тільки у разі суцільної реставрації історичного досвіду нації.

Говорити розумні речі з трибуни — хороша справа. Проте сьогодні слів замало. Адже, якщо поговоривши, парламентарії дозволять київському меру підписати план реконструкції Подолу, ми можемо назавжди втратити частину власного історичного досвіду. Якщо вже сьогодні не зупинити забудову Хортиці, вона назавжди перетвориться на острів розваг. І цей список можна продовжувати до безкінечності...

Наші політики завзято проштрикують одне одного словесними списами в намаганні подати суспільству своє розуміння національної ідеї, тоді як і Шевченком, і Франком, і Лесею Українкою національна ідея осмислювалася та образно виражалася як проблема духовного вибору і моральної свободи, як енергія любові до свого народу і повсякчасна готовність до самопожертви в ім’я реалізації національного ідеалу.

А дух народу нашого ослаблений, знесилений боротьбою за виживання і відразою до політично спекулятивної демагогії цинічних «державників». Український народ так і не набув віри, бо влада її не культивувала, оскільки була зайнята передусім приватизацією політики та комерціалізацією власної влади. А народ без віри не набуде національної гідності, бо саме на вірі вирощується дух нації, національний характер. Пам’ятаєте, як Микола Гоголь висловився: «Справжня національність перебуває... в самому дусі народу».

Поняття «народний дух», «душа народу», які лежать в основі філософії національної ідентичності, належать німецькому філософові та природознавцю ХVIII століття Й.Г. фон Гердеру. Що ж зумовлює специфіку «народного духу» (Volksgeist) кожної нації? За Гердером, людину як особистість формують два світи — світ природи і світ духу, що втілені у мові, у психології та людських цінностях. Передусім мова організовує і єднає через культуру і завдяки культурі ці два світи, бо мова, як згодом визначить інший німецький вчений Гумбольд, «це дух нації».

Культурно організований «дух народу» втілюється у форму «нації-держави» (Геѓель) і є виявом інституційної форми свободи народу. Саме Геѓель обѓрунтував правом сенс державності як форми культурної цілісності.