Про «університет, повитий плющем», у якому вирує життя

«Сьогодні наш університет престижний, завтра буде одним із найпрестижніших, а право навчатися в ньому буде великою честю». Так під час нашої останньої зустрічі в грудні 2009 року сформулював завдання, яке ставить перед собою та колегами, Петро Саух, ректор Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Наші читачі знають, що «День» цінує тих, хто ставить перед собою високу планку. Хоча ми розуміємо, що досягнення такої мети в несприятливих умовах — справа надскладна. Але «День» знає приклади втілення таких задач у життя.

На запрошення університету сьогодні відбувається день «Дня» в Житомирі — це відкриття нової Фотовиставки «Дня» та читацька конференція для тих, кому від «Дня» потрібно більше, ніж щоденна газета. Адже ми не тільки втілюємо в життя масштабні проекти — ми запрошуємо до партнерства і участі в них. Напередодні ми зв’язалися з Петром Саухом, щоб спитати, чого очікують в університеті від зустрічі з «Днем», та поговорити про наболіли питання щодо вищої освіти в Україні.

— З нетерпінням зустрічі з «Днем» чекаю не лише я, а й увесь наш університет. Газета «День» піднімає питання, які будять думку. Мені здається, що якоюсь мірою «День» розбудив і почуття професійної гідності у фахівця-педагога. Ну, а Фотовиставку «Дня» минулого року в нашому університеті переглянуло більше тисячі відвідувачів — не тільки викладачі та студенти університету, а й мешканці та гості Житомира. «День» має потужний інтелектуальний потенціал редакції, яка інтелігентно піднімає гострі, «йоршисті» питання. Використовуючи вчення Платона, можна сказати, що в наш час ми зорієнтовані не на філософічність сприйняття світу, а на філодоксичність — тобто кожен має свою правду. Часто серед усіх цих правд знайти середнє арифметичне дуже важко. Це завдання — знайти середнє арифметичне для української спільноти — взяла на себе газета «День».

— Останні події в сфері освіти активізували студентський протестний рух, в якому житомирські студенти — одні з найактивніших. Чи спілкуєтеся ви зі своїми студентами? Що як ректор їм радите?

— Коли я очолив університет, тут було формальне самоврядування. Натомість ми створили потужну студентську організацію — Студентське братство. Зізнаюся, що ініціатива його створення виходила від професорсько-викладацького складу. Але зараз братство — дуже впливова й незалежна сила в університеті. Причому студенти реагують не тільки на події, що відбуваються в університеті, а й на суспільні проблеми. Голова нашого братства Юлія Плисак входить до загальнонаціональних студентських організацій, їздить на зустрічі, після чого обов’язково заходить до мене з пропозиціями й порадами, які ідеї з інших університетів запозичити. Коли я працював у США та Німеччині, то завжди дивувався, що студенти самі організовують студентське життя. Ми вже близькі до того, коли і в нас студенти перетворюються на дієву (постійно, а не час від часу) суспільну силу. Наша газета «Універсум» публікує критичні статті, де іноді й мене досить серйозно зачіпають. Мушу реагувати й давати відповідні доручення службам, щоб вирішити те чи інше питання.

— Вже побачив світ третій варіант законопроекту «Про вищу освіту». Як ви його оцінюєте й чи бачите суттєві відмінності з попередніми двома?

— Реформи в освіті вкрай потрібні. І не для «показухи» перед Європою, а нам самим. У світі знань і ефективності реформа освіти — це вимога часу. Освіта — це синергетична система, тому ключове слово в реформі — системність. Світова тенденція — це масовізація освіти. І у нас, і в Європі всі прагнуть мати вищу освіту. При тій кількості університетів, які ми маємо сьогодні, цього року 100% випускників матимуть можливість вступити. І, що цікаво, університети всіх приймуть на навчання. З одного боку, це добре. Це демократично — рівний доступ до вищої освіти. З іншого боку, масовізація загрожує нищенням елітарної вищої освіти, підготовкою «сірих кадрів», а не національної еліти, яка здатна здійснити технологічний прорив.

Я нещодавно був на нараді в Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту з приводу згаданого вами законопроекту, яка відбувалася за участю студентських організацій та депутатів Верховної Ради.

Треба сказати, звучало чимало доречних пропозицій. Я палко підтримую пропозицію академіка Згуровського, ректора КПІ, що оптимізувати мережу навчальних закладів, безперечно, треба, і вищих навчальних закладів у тому числі. Але за основу оптимізації ВНЗ потрібно брати не кількість студентів, а цілу низку критеріїв — визнання університету на міжнародному рівні, авторитет викладачів університету, історичні традиції, наукові школи... Я підтримую ідею зменшення кількості вищих навчальних закладів. Це потреба. Але не потрібно вигадувати велосипед. Американська система вищої освіти є однією з найкращих у світі. А зробили американці дуже просто (причому цю реформу провели не так давно — в 1970—1980-х роках). Вони створили три групи університетів, і вважають за вищу освіту всю ту, яку люди отримують після середньої школи. Перша група — в нашому розумінні коледжі, училища, професійно-технічні навчальні заклади. Навчання в них максимально наближене до життя, до конкретного виробництва. Друга група — це профільні університети: медичні, педагогічні, металургійні, аграрні тощо. Серед цих університетів можна було б виділити десяток найпотужніших певного профілю. Наприклад, серед усіх аграрних університетів виокремити один і зробити його дослідницьким. Цими дослідницькими університетами має опікуватися центральна влада, а решта мають бути «прив’язані» до регіонів. Третя група університетів — класичні, які готують бакалаврів, магістрів і докторів філософії. Це найпотужніша ланка вищих навчальних закладів, що покликані готувати національну еліту. Тут важливе все — наукові школи, матеріально-технічна база й головне — давня історія та традиції університету. В Штатах і Англії їх називають «університети, повиті плющем». Вони задають тон суспільним дискусіям і настроям. Якщо задати таку схему нашій освіті, я певний, був би результат.

У цьому законопроекті запропонована певна автономія університетам. Наприклад, надана можливість ВНЗ розпоряджатися заробленими коштами. Це справді важливо. Ми заробляємо великі гроші, наш бюджет — це чверть міського бюджету, але я не маю права ними розпоряджатися. Ці кошти у міцних обіймах тримає казначейство, без дозволу якого ми не маємо можливості закупити навіть канцелярію. Новий законопроект у цьому плані пропонує певну свободу. Саме економічна свобода є основою подальшої автономії. Якщо ми матимемо фінансову незалежність, все решта залежатиме від нас — від ректора і його команди. Але, говорячи про економічну свободу, ми мусимо обумовити, що в університеті діятимуть потужні громадські організації. Інакше це загрожує авторитаризмом і свавіллям ректорів.

— Академічна спільнота, говорячи про згаданий законопроект, наголошує, в першу чергу, на обмеженні фінансової й адміністративної автономії, й мало хто говорить про автономію світоглядну, автономію для формування власного знання, про незалежність від державної освітньої політики. Чи означає це, що українська академічна спільнота не готова до самостійного мислення?

— Все залежить від атмосфери, яка існує в тому чи іншому університеті. Скажу відверто, на мене ніхто ніколи не тиснув відносно того, що й як я маю робити. А якщо й бували якісь опосередковані загальні установки, я до цього підходив із розумом, і так налаштовую весь колектив. До самостійного мислення ми готові. Ми не готові до іншого. Знання, які ми даємо в університеті, мають бути тісно пов’язаними з життям. Ми мусимо виховувати фахівця з високою життєвою компетенцією. Зміст навчального процесу не передбачає серйозної світоглядної складової. Це велика біда. Час нібито цього вимагає — мовляв, дай нам вузькоспеціалізованого фахівця. Ми не турбуємося про те, як ця людина співвідносить себе зі світом, країною, нацією. Серед педагогів-теоретиків сьогодні розгорнута дискусія про так звані кваліфікаційні й життєві компетенції. Я поставив завдання таким чином: ми в університеті повинні розробити життєві компетенції — на що нашому випускнику слід у житті орієнтуватися, в чому й як орієнтуватися — і професійні компетенції. Над цим надскладним завданням у нашому університеті працює робоча група. Ми не чекаємо, поки вітчизняні теоретики дійдуть якоїсь однієї думки. Ми повинні працювати на наших студентів вже сьогодні.