«Про живе»

Громадянське суспільство в Україні — приречене. Так вважає багато хто. У темі громадянського суспільства в Україні бути критичним та скептичним значно простіше, ніж віднаходити серед перемеленого у ХХ столітті суспільства острівці «живого» та підтримувати їх. І саме на це, як видається нам, і варто спрямовувати свої зусилля. Подорожуючи українськими університетами, представляючи фотовиставку «Дня» в різних українських містах, пропонуючи українцям дискусію щодо історичної пам’яті, «День» побачив і почув мислячу Україну — ініціативних, освічених людей, що прагнуть надати нового імпульсу своєму оточенню. І таких в Україні немало. Чим вони — не громадянське суспільство (щоправда, у «розібраному» стані)? То, може, не варто говорити, що громадянського суспільства в Україні немає? Можливо, натомість слід визнати, що ним ніхто не готовий займатися (окрім, звісно, кількох винятків), що означає пропонувати йому серйозні теми для серйозних розмов, об’єднувати (бодай віртуально) для реалізації спільних ініціатив чи принаймні для читання якісної літератури, або, як каже головний редактор «Дня» Лариса Івшина, перемішувати інтелектуальні поля країни?

Тому в такій великій країні, яка вчергове стала жертвою непростих історичних обставин, дуже важлива журналістика, в тому числі, регіональна. Важлива для «змішування», для комунікації, зрештою — про що відомо майже всім — для формування громадянського суспільства. І тут попри те, що ми зазвичай не надто позитивно відгукуємося про український інформаційний простір, варто визнати, що в регіональній українській журналістиці — не порожньо. Останніми роками в різних містах нам пощастило зустріти чимало наших колег, яким, як здалося нам, притаманне глибоке розуміння української ситуації. І коли постає питання, хто передусім повинен надати імпульс для розвитку громадянського суспільства в Україні, то відповідь може бути така: журналісти.

Трохи більше ніж за тиждень, 24 січня, відбудеться перша зустріч у рамках проекту «Експертиза закордонних трансформацій», заснованого Фондом «Відкрий Україну» та Міжнародним Фондом «Відродження». Дискусія присвячуватиметься темі внеску ЄС у розвиток громадянського суспільства.

Ми запитали наших колег із різних українських регіонів кілька запитань щодо їхньої думки щодо розвитку громадянського суспільства в Україні.

1. Які ознаки громадянського суспільства Ви бачите в Україні?

2. Що з європейського досвіду громадянського суспільства (зокрема, у сфері роботи ЗМІ) варто було б запозичити Україні, а що — ні?

Ольга БАБІЙ, Івано-Франківськ:

1. Говорити про ознаки громадянського суспільства в Україні сьогодні важко. Радше маємо окремі залишки того, що лише формувалося в епоху Майдану. Громадські інституції практично не виконують свого завдання, на них відверто не зважає влада, впевнена у своїй вседозволеності. Ось скажімо, чи була реакція на протести громадських організацій, студентів, Всеукраїнського об’єднання «Просвіта» проти дій Табачника? Ні. Цьому одіозному міністрові лише додано повноважень. Хіба влада рахується з тим, що, сприяючи встановленню пам’ятників кривавому диктатору Сталіну, тим самим розколює суспільство?

Яка реакція на парламентські слухання «Українці у світі»? Ніякої. Послухали і розійшлися.

Гуманітарна сфера, а нею, на мою думку, чи не в першу чергу покликане опікуватися громадянське суспільство, переживає стан заціпеніння. Ось висловився відомий письменник Андрухович критично щодо діючого режиму, то Ганна Герман порадила йому не ангажуватися у політику....

Здійснюється тиск на Могилянку. В освіті владні важелі в руках україноненависників. І таких прикладів безліч. Спитаєте, чому мовчанка? Адже такі дії зачіпають найчутливіші громадські струни. Відповідь на поверхні — той, хто працює, може бути звільненим з роботи, виключеним з навчального закладу тощо... Арешти опозиційних політиків породжують страх повернення совєтського ладу, який ще добре пам’ятається.

І все ж я налаштована оптимістично: вже те, що ЄС не випускає ці питання з поля зору, і «День» проводить такий круглий стіл заочний серед регіональних журналістів, вселяє хоч і невелику, але — надію. Можливо, переможці минулих виборів таки зрозуміють, що виграли лише вибори, а не війну проти власного народу.

2. Чітке і зрозуміле законодавство. Потрібні гранти. Потрібна оплата праці, яка б відповідала ризикам професії. Потрібне спеціальне страхування. Потрібен меценатський рух. Потрібне сприяння місцевого самоврядування, увага парламентських інституцій. Потрібна відповідальність, за якої владоможець, як і будь-хто інший, не міг би виривати з рук оператора камеру, штовхати журналіста та відбутися відмовкою. Все це — загальноприйнятий досвід у країнах ЄС.

А ще, вважаю, українським журналістам варто частіше зустрічатися з колегами для обговорення таких питань. Було б добре, якби участь у таких заходах брали не тільки столичні ЗМІ.

Чого запозичувати не варто? Можливо, не слід головною day-новиною робити опосума Гайді з Лейпцігського зоопарку. Але це вже справа смаку.

Остап ДРОЗДОВ, Львів:

1. Це навіть не ознаки. Це якісь кволі, приморожені паростки, приречені на осуд самого суспільства. Україна не є країною, в якій громадянське суспільство було б органічним стержнем. Це випливає з ментальності сучасного населення. На це є кілька причин. Основна — те, що Україна видається мені такою собі експериментальною державою. Використовуючи лексику пост-модернізму, я назвав би Україну антидержавою. Полігоном, який вміщує в собі все антагоністичне. Всевидяще око наче хоче поекспериментувати з дифузією непоєднуваного. Найплодючіший грунт на планеті — і найбідніший народ. Найменше зусиль — і найстрімкіші на планеті темпи збагачення окремих осіб. Райська природа — і Чорнобиль. Працьовитий власник на селі — і колективізація, яка прижилася і дала свої потворні результати у вигляді безмаєтного совка. Найспівучіша мова — і тотальна деукраїнізація. Героїчна віха національно-визвольних змагань — і цілковита громадська апатія. Україна сучасна — це все навпаки. Відтак, відсутність громадянського суспільства в такій антидержаві є запорукою її існування. Немає пріоритету Людини ні в чому. Найгірше — що левову частку населення становлять обивателі, життєвий простір і порядок денний котрих становить дорога з дому на роботу і в супермаркет. Не може зростати громадянське суспільство в країні, де обиватель не виявляє потуг бути Громадянином, вливати в себе не утилітарні, а глибокі цінності, які творять ідентичність. Українське суспільство не дуже-то й хоче бути громадянським, адже це змушує до кращання, до підвищених самовимог. Громадянське суспільство не терпить ліні, пофігізму та примітивного світосприйняття. Я все більше переконуюся, що свідомість моїх співвітчизників непоправно травмована совком. Колективне і занижене Ми повністю причавило Я. Споживач причавив Власника. Невимогливість ні до світу, ні до себе повністю причавила Гідність. А це означає, що паростки громадянського суспільства в Україні є радше аномалією, привнесеною ззовні. Я помітив, що громадські ініціативи засновують люди, які часто подорожують, які бачать інший світ, іншу систему координат та інші приклади. Вони наче штучно хочуть привнести інший досвід у непритаманне для нього середовище. Воно справді непритаманне — ось чому влада ніяк не може зрозуміти принципу відкритості, підконтрольності, комунікації з третім сектором, реакції на ЗМІ і так далі. Громадянське суспільство в Україні має основну перепону — населення. Ситуативну перспективу я вбачаю в підміні понять, у транскрипції по-українськи базових принципів громадянського суспільства. Громадянську гідність та право треба замінити на егоїстичний шкурний інтерес. Думаю, це буде набагато ближче до розуміння сучасних українців. І «бунт підприємців» це довів. Ніщо так не об’єднує, як дірявий гаманець. Наразі цього мотиватора достатньо. Просто потрібен час на вивітрення совкового мислення. Мій вердикт песимістичний. І водночас перспективний, оскільки чим чорніше тло, тим видніше на ньому проявляються перші паростки правильного.

2. Україні варто запозичувати все, що тільки можна. Я навіть за те, щоби бездумно мавпувати цілі механізми прийняття рішень чи функціонування третього сектору й держави. Якщо Україна бездітна в цьому плані, то не гріх усиновити готову дитину. Хоча зразу скажу — не приживеться. Стовпом громадянського суспільства є вільна і професійна журналістика. Вона у нас або вільна непрофесійна, або професійна заангажована. В умовах плутократії (влади капіталу) іншого й бути не може. Європейський досвід громадянського суспільства — це досвід захищеної, впевненої в майбутньому, а отже мінімально владозалежної людини. Я повертаюся до свого попереднього висновку, що країна соціально опущених на дно людей не здатна продукувати стабільні успішні принципи. Європеєць — це не про українця. На Варшавському автовокзалі я ніколи не запитую, з якого перону рушає автобус в Україну. Цей перон здалеку видно по сумках, по шапках і взуттю пасажирів, а також по їхній манері поведінки (понтово-сільській). В Україні європейські стандарти можуть адаптовано працювати лише на рівні влади. На рівні суспільства — лише мавпування. Що теж є непоганим початком. Вірю, що все більше з’являтиметься носіїв несовкового мислення, з амбіціями жити в іншій не совковій країні за іншими не совковими правилами, які вимагають не совкової самоповаги. Журналістика здатна цю нову матрицю нав’язувати суспільству. І повинна це робити. Для цього треба одну-єдину сміливість — піти проти глядача\читача. Не боятися йому докоряти, ганьбити його, постійно робити зауваження, виховувати, критикувати, неухильно прищепляти несовкове мислення. Ні в якому разі не догоджати. Стимулювати, дратувати, наражатися на супротив — але цілеспрямовано руйнувати усталений спосіб життя на дні. В цьому я вбачаю велику місію ЗМІ з утвердження європейськості в непритаманному (поки що) середовищі.

Кость ГАРБАРЧУК, Волинська область:

1. На мою думку, одним з головних показників дієвості громадянського суспільства є гарантоване забезпечення прав і свобод кожного громадянина. Що ми маємо? Чиновницьке свавілля і правовий нігілізм на кожному кроці, тотальна корупція. Більшість питань «вирішується» тільки за гроші.

Можна сказати навіть простіше: громадянське суспільство — це коли громадяни не бояться своєї влади. Наші громадяни зневажають і бояться владу. Пояснення цьому явищу досить просте. Нащадки рабів. Пам’ятаєте пісню Тараса Петриненка: «Я — син раба, я — професійний раб». А чого варта народна мудрість: «Покірне теля дві мамки ссе». Тому й маємо результат. Не варто себе тішити, нам ще дуже далеко до громадянського суспільства, яке буде в Україні — хочеться вірити.

Ви поїдьте в якийсь поліський район і запитайте в місцевих чиновників, чи чули вони щось про громадянське суспільство, я вже не кажу про вчителів чи лікарів. Адже саме інтелігенція повинна бути головною рушійною силою у формуванні громадянського суспільства.

Звичайно, не все так погано в нашому домі, тому що є справді незалежні засоби масової інформації, серед них провідне місце займає газета «День». Тому нині найважливішою ознакою громадянського суспільства в Україні вважаю незалежну пресу.

2. Щодо зарубіжного досвіду, то наведу простий приклад. Кілька років тому я тиждень провів у Литві. Було чимало цікавих зустрічей з литовськими журналістами, урядовцями та представниками бізнесу. Загалом, висновки для України досить невтішні.

У цій прибалтійській країні всі політичні партії фінансуються з державного бюджету і за рахунок пожертв. Будь-які «чорні каси» переслідуються. Для цього в Литві створена спеціальна правоохоронна структура — служба спеціальних розслідувань, яка працює тільки з державними чиновниками та політиками високого рангу. Що ми маємо в Україні? Тільки подивіться, що друкується напередодні виборів у наших масових газетах, за винятком кількох. Маю на увазі газету «День», львівський «Експрес» і ще кілька. Засилля замовних матеріалів, тієї чорної «джинси», яка іде практично з усіх штабів. Головний девіз «Наші кандидати — найкращі та найпорядніші, а опоненти — злодії та невігласи». Цим не гребують ні провладні кандидати, ні представники опозиції. Хто проплачує ці публікації, чому вони йдуть без примітки «На правах реклами»? Чому ні в кого не виникає питань? А може, потрібно скористатися литовським досвідом і створити службу спеціальних розслідувань? Але де знайти професійних правоохоронців, які б у ній змогли працювати? А роботи їм вистачить. Можна поцікавитися маєтками скромних суддів та незаангажованих прокурорів, безстрашних податківців та чесних митників.

Ще один литовський приклад: високопоставлений чиновник поїхав на полювання службовим автомобілем. Тільки до лісу, а там пересів у іншу машину. Але наступного дня всі газети написали, як цей мерзотник посмів переплутати державні інтереси з приватними. Його відправили у відставку. Адже в Литві чітко працює закон про розмежування державних і приватних інтересів. Позитивний приклад громадянського суспільства, коли засоби масової інформації можуть впливати на владу.

Що ми маємо в Україні? Скільки було різноманітних публікацій про зловживання нашої влади! А результат? Кого відправили у відставку?

У Литві також існувала серйозна проблема — «зарплата в конвертах». Завдяки послідовним крокам уряду, не наскоками та нарадами, її було подолано. Яка ситуація в Україні? Чи хтось замислювався, скільки мільйонів українців отримує «зарплату в конвертах»? Ще можна наводити чимало прикладів, але, на мою думку, громадянське суспільство за 20 років ми не сформували.

Сергій ПЛЕЦЬКИЙ, Запоріжжя:

1. Формування громадянського суспільства в Україні відбувається паралельно з утвердженням у нас олігархії, майже тотальним контролем великого капіталу за державою та суспільством. В цих умовах становлення громадянського суспільства загальмувалося на етапі самоорганізації громадян. В Україні створена значна кількість молодіжних, релігійних організацій, різноманітних асоціацій та об’єднань громадян. Але їхні спроби реалізувати власні специфічні інтереси в рамках цих об’єднань зустрічають жорстку протидію завжди, коли вони вступають у протиріччя з інтересами великих власників. На жаль, у випадках таких конфліктів держава виступає лобістом інтересів великого капіталу. І державні інституції або не захищають права громадян, або чинять на них тиск. Показовими в цьому плані було кілька випадків знищення незалежних профспілок на запорізьких заводах. Правоохоронні структури не реагували на факти побиття профактивістів, на незаконні звільнення їх із роботи. Не менш яскравим свідченням заангажованості державних органів є й переслідування активістів податкового Майдану, побиття захисників парку в Харкові.

У цих конкретних умовах найбільший потенціал для розвитку матимуть ті елементи громадянського суспільства, які орієнтовані на контроль за державою, захист демократичних засад суспільства, громадян та їхніх інтересів.

Для півдня та сходу України, як здається, найбільші перспективи розвитку матимуть організації та ініціативи, які спрямовані на захист навколишнього середовища. Причому, зважаючи на величезну забрудненість довкілля в цих регіонах промисловими викидами, саме боротьба з ними й отримає масову підтримку.

2. Разом із тим запозичення європейського досвіду в сфері функціонування громадянського суспільства вимагає певної обережності, врахування пострадянського менталітету українського населення. Той же захист довкілля, якщо він нестиме небезпеку закриття великих підприємств, навряд чи зустріне схвалення населення. Абстрактні ж заклики до захисту природи, на кшталт охорони летючих мишей чи тварин, теж особливою популярністю користуватися не будуть.

Екологічний екстремізм, такий популярний і дієвий в Європі, має шанси на життя в Україні лише у випадку звернення до конкретних місцевих проблем. Напад захисників природи на китобійне судно навряд чи зацікавить українське населення. А от боротьба мешканців міст за збереження парків та дитячих майданчиків від забудови, навіть пов’язана із застосуванням сили, руйнуванням парканів тощо, викличе схвалення по всій країні.

На жаль, стан ЗМІ в Україні, особливо провінційних, заробітчанство, заангажованість, залежність їхніх власників від влади та великого капіталу, конкретні умови їхнього функціонування обумовлюють, як здається, невисоку цінність досвіду діяльності європейських ЗМІ. Хоча не виключено, що певні напрацювання у сфері регулювання стосунків між власником, редакцією та журналістами й могли б принести певну користь. Але лише за доброї волі власників українських ЗМІ.

В той же час соціальне розшарування в суспільстві, відсутність правової захищеності пересічних громадян, фактична нерівність породжують ще одне питання. В цих конкретних умовах чи не посилюють цю нерівність і засадничі для журналістики безсторонність, надання рівних можливостей висловитися всім сторонам протистояння? Чи не стають ЗМІ у випадку конфліктів автоматично на сторону соціального агресора (завжди сильнішого) навіть лише надаючи йому рівні можливості з набагато слабшою від нього жертвою? Чи справедливо, що кволі благання про допомогу та тріумфальні гімни переможців лунають з однаковою силою?

А чи не варто українським журналістам все ж таки більш уважно придивитися до досвіду й української, й російської демократичної журналістики початку ХХ століття, перейти від інформування суспільства до захисту прав найбільш знедолених? Адже в Україні тепер величезна кількість «принижених та пригноблених». Немає жодного куточка в країні, де б кожної секунди не чинилася проти них несправедливість та наруга. І при цьому самі вони захиститися неспроможні, а держава їх захист саботує.

Може, все ж таки, варто українським журналістам не тільки інформувати суспільство? Чи не підняти їм свій голос на захист демократії, всіх принижених та ображених?

Лариса ЖАЛОВАГА, Луцьк:

1. Важко говорити про «плюси» й якісь ознаки громадянського суспільства у нас, коли з кожним днем для простого українця вони, ті ознаки, у певні часи говорити про які стало модно, стають все більш розмитими і незрозумілими. Зв’язок між українцем і Україною дуже стрімко і впевнено розривається. Поки що чи не єдиною ознакою того, що громадянське суспільство маленькими кроками таки кудись іде, вважаю створення й функціонування громадських організацій і рухів. Все інше — під великим сумнівом. На жаль.

2. Що стосується засобів масової інформації, то європейський досвід потрібно переймати практично повністю. Бо ж громадянське суспільство і розшифровує роботу ЗМІ як незалежну, таку, що обслуговує громадські інтереси й оприлюднює правдиву й достовірну громадську думку. Насправді, цим не може похвалитися переважна більшість наших медіа, особливо в регіонах, особливо державні (з власного досвіду), як не прикро це звучить. Досвід у більш компетентних ми переймемо з радістю, але от чи від цього поліпшиться ситуація, чи втілюватиметься він у роботу, власне, на місцях (у регіонах), питання відкрите. Така моя думка.

Софія СЕРЕБРЯКОВА, Херсон:

1. За всю Україну говорити не буду — це, швидше, запитання для столичних журналістів — їм узагальнювати простіше і зручніше. Однак, живучи і працюючи у віддаленому депресивному регіоні, можу сказати, що, незважаючи на всі труднощі, які переживає Херсонщина, певні паростки громадянського суспільства поступово з’являються й у нас.

Серед безлічі різноманітних громадських організацій, що виникли в останні роки й які в народі скептично називали грантоїдами, сформувалися такі, чия діяльність викликає повагу та довіру пересічних громадян, змушує рахуватися і співпрацювати з ними владні структури. І це при тому, що часто ці громадські організації не приховують свого критичного ставлення до дій місцевої влади.

У Херсоні всім пам’ятний випадок, коли в обласному муздрамтеатрі проходив звіт міського голови перед херсонцями, на який пускали лише запрошених осіб. Ідилію, що панувала в залі, перервав несанкціонований візит і виступ голови місцевого осередку Комітету виборців України Дементія Білого, який вимагав, щоб звіт могли послухати всі бажаючі. І не тільки послухати, а й поставити запитання, котрі, як відомо, бувають і неприємними. Інцидент завершився бійкою між правдошукачем і активним прихильником мера. Обидва з легкими тілесними травмами потрапили до лікарні. Згодом був суд. Закінчилося все більш-менш мирно.

До цієї історії, звичайно, можна ставитися по-різному. Одні скажуть: «Якось примітивно й дико йде у вас боротьба за демократію». І, напевно, матимуть рацію. Другі подумають: «Виявляється, і в провінційному Херсоні бувають бійки не гірші, ніж у Верховній Раді». І з ними теж не посперечаєшся. А треті радісно констатуватимуть: «Якщо вже й у глибинці з’являються люди, які на повний голос заявляють про свою незгоду з політикою місцевої влади, то щось-таки в нашому житті змінюється». Особисто ж я переконана, що коли нашому меру знову прийде час звітувати перед місцевою громадою (а після місцевих виборів мер у нас залишився на своєму посту), то він уже добряче подумає над тим, як грамотно організувати цей захід.

2. Відповідати на це запитання мені складно, бо я не мала нагоди глибоко вивчати європейський досвід громадянського суспільства в сфері роботи ЗМІ. Однак, спираючись на власний досвід роботи, можу сказати, що зараз журналістам працювати дуже складно: часто чиновники всіляко перекривають їм доступ до інформації, яка цікавить громадян, а про бізнес-структури й говорити нічого — там суцільна «комерційна таємниця». Законодавча ж захищеність журналістів на практиці часто виявляється ілюзорною, судові позови стали фоном, на тлі якого працюють і газетярі, і телевізійники... І це при тому, що часто зарплати журналістів із провінції смішать навіть прибиральниць столичних супермаркетів.

Боротися за свої права журналісти не вміють. Крім того, між представниками державних і приватних ЗМІ досить прохолодні стосунки — у надто різних умовах їм доводиться працювати.

Леся ТУГАЙ, Івано-Франківськ:

1. Мені простіше говорити в цьому контексті про європейські цінності. Якщо громадянське суспільство — то спільнота людей високого соціального, культурного, морального та економічного статусу, котра мала б створювати разом з державою розвинені правові стосунки, то українське суспільство очима журналіста не дотягує до цих простих і зрозумілих визначень. Якщо ж журналістика — мистецтво спрощення — дає нагоду спілкуватися не лише з представниками високого рівня, а й протилежного високому, то про поширення ідей громадянського суспільства в суспільстві українському говорити важко. Однак не мусимо узагальнювати. Українське громадянське суспільство має свої ознаки — поява цікавих громадських ініціатив різного рівня, тяжіння до збереження традицій, існування численних партій та громадських організацій, в першу чергу — молодіжних. Проблема в тому, що частенько громадські ініціативи отримують «прописку» й підтримку влади, а ГО є суто формальними. Можу назвати найкращу громадську ініціативу останнього часу, на котру ще ніхто не зазіхнув, — «ДоброБанк». Інші, про котрі доводилося недавно писати, — всеукраїнський проект «Схід і захід разом» чи «Рушник єднання» «підтримала» влада.

2. Не можу сказати, що я як журналіст периферійного видання знайома з європейським досвідом громадянського суспільства, тим паче журналістським. Хіба що з переказів прабабусі, котра, на відміну від мене, жила в прототипі Євросоюзу — Австро-Угорській імперії, і могла сісти на поїзд у Станіславові й поїхати до Відня. Якщо узагальнити ті спогади й розповіді, то це передовсім толерантність. Толерантність релігійна, світоглядна, культурна, котрих сьогодні наше суспільство не має, бо толерантність — це ознака демонстрації добрих манер, котрими на публіці прикривають реальний стан хворого суспільства, а не внутрішньої свободи. Ми говоримо сьогодні майже все, про що думаємо, в нас є «свобода слова». Однак насправді ми оглядаємося і боїмося, а страх у нас ментальний. Наша держава ще не дійшла до європейського рівня цивілізації, коли оприлюднена журналістами афера чи взагалі інформація про зловживання стають причиною звільнення людини або покарання за створене, впливаючи на імідж або честь. Знову пригадала, як розповідала бабуся. Колись існувало поняття «урвати чести», тобто, сучасною мовою, створити негативний імідж. І цього боялися найбільше. У нас оприлюднена журналістами негативна інформація — привід для інформаційного скандалу, який за тиждень-два просто згасне й усе залишиться так, як є. У Європі ж це стає поштовхом. Так працює найцінніший європейський механізм — громадянське суспільство.

Володимир ВОЛОВНЕНКО, донецьк:

— Я народився в маленькому, забутому Богом шахтарському селищі на Донбасі, добре пам’ятаю, що там змалечку кожен мусив чітко знати та відчувати таке: з якої «колонії», старої чи нової, він походить, на який вулиці мешкає, в якому будинку живе (дореволюційні ще бараки здебільшого ділилися на півтора-два десятка сімейних осель). То була розгалужена, багаторівнева система ідентифікації «свій-чужий», придатна, швидше, для вулика чи мурашника, у ній де-факто не залишалося місця для індивідуальної особистості як такої. Система існувала не лише на нашій «Шістнадцятій шахті», а скрізь у індустріальному регіонові. Гадаю, ті соціальні атавізми почасти пояснюють, чому Донбас зіграв роль «української Вандеї», і от сьогодні маємо те, що маємо: в’януть паростки вітчизняної демократії та громадянського суспільства (речі апріорі неподільні).

Громадянське суспільство, за визначенням, — це такий недоторканий «люфт», який громадяни тієї чи іншої країни ні за яких умов незгодні передати під контроль власної держави. Ні обіцянки захисту від соціальних негод чи, наприклад, атак терористів, ні привабливі пропозиції фінансової «підгодовки» громадських ініціатив не варті того, щоб жертвувати можливістю напряму, без посередництва чиновників та бюрократичних структур, спілкуватися, вести обмін ідеями, реалізувати актуальні проекти, зрештою — контролювати ту ж саму владу. Мусимо із сумом констатувати, що сьогодні в Україні можливості для переліченого вкрай обмежені, а на моєму рідному Донбасі — й поготів. Мабуть, єдина царина, що демонструє тут розвиток (на жаль, часто-густо за рахунок «грантової» підтримки з-за кордону), — це культурна консолідація етнічних громад. На багатонаціональній Донеччині нині успішно функціонують культурно-просвітницькі осередки приазовських греків, німців, євреїв, татар, поляків, вірменів, азербайджанців тощо. Видаються газети, діють недільні школи, провадяться народні свята, найзаможніші громади в діаспорі зводять свої культові споруди та культурологічні центри.

З одного боку, це добре, бо виступає одним із тих «центрів кристалізації», навколо яких в майбутньому обов’язково утворюватимуться структури, характерні для громадянського суспільства. З іншого — ситуація водночас несе в собі заряд нестабільності, адже повсякденне функціонування, власне, найбільшої української громади на теренах «всеукраїнської кочегарки» штучно гальмується. Офіційна влада може знехотя, так-сяк (за часів «помаранчевого» режиму), демонструвати своє «українство» чи демонстративно нехтувати «незрозумілою моїм виборцям» державною мовою (зараз), та за всіх часів реальні ініціативи українців Донеччини щодо самоорганізації наштовхувалися на глухий, «розподілений у просторі» бюрократичний спротив.

Леся ВОРОНЮК, Чернівці:

— Безперечно, українське суспільство можна назвати громадянським. Широко воно почало формуватися в 2004 році, цей процес здавався безповоротним до 2010. Найперше ми пишалися, а європейська та світова спільнота визнавали, що в Україні є свобода слова, налагоджується зв’язок інституту влади з населенням. Проте наразі світ констатує, а українці відчувають на собі згортання демократії. Це характеризується і згортанням свободи слова, і переходом до «ручного управління» державою.

Окреме місце в громадянському суспільстві відводиться громадським організаціям, котрі покликані його розвивати. У один час їх в Україні було дуже багато, але вони жили з іноземних грантів, і з припиненням фінансуванням переставали існувати чи навіть формально діяли, проїдаючи гроші ЄС. Тому, як на мене, ці організації не є достатньо дієвим стимулятором розвитку громадянського суспільства. Якщо покладатися на європейський досвід, то Україні варто було б запозичити таку модель, коли громадські неурядові організації є зв’язковими влади із суспільством, коли ці організації виконують глибокий моніторинг державних структур.

Як на мене, важливим фактором громадянського суспільства є значення профспілок. У Німеччині, Франції чи Італії вони справді дієві та беруть участь у формуванні законів, а в разі недолугих законодавчих актів мають ресурс відстоювати інтереси робітничого класу.

У сфері роботи європейських ЗМІ мені імпонує значення засобу масової інформації. Якщо в газеті чи по телебаченню оприлюднюється інформація, на неї відразу офіційно реагують. Влада дає офіційний коментар зі спростуванням чи підтвердженням факту корупції, вирубки лісу, отруєння яєць тощо. У нас часто складається інша ситуація, всі гілки влади керуються принципом «хочу — говорю, хочу — мовчу». З іншого боку, європейські журналісти відчувають більшу відповідальність за написане, адже розуміють, що одне неправдиве речення призведе до судового позову. Відповідно, це позначається на якості їхньої роботи — перевірені факти, аргументована аналітика, відсутність демагогії чи наклепів. Треба і нам йти в цьому напрямку.