Про зовнішньополітичну «незалежність», або Чи «винний» МВФ?
Анатолій АРСЕЄНКО, провідний науковий співробітник відділу економічної соціології Інституту соціології НАНУ, кандидат історичних наук: — Україна вже давно не може дозволити собі незалежної зовнішньої політики. Відтоді, як проведення економічної політики в країні було підпорядковано диктату МВФ і Світового банку. Значна частка економічного суверенітету була віддана в розпорядження цих міжнародних організацій, інтереси яких є дуже далекими від національних інтересів України. Зовнішня заборгованість уже перевищила $ 10 млрд., а ніякої структурної перебудови економіки не сталося. Звичайно, більша частка провини лежить на українській владі. Однак МВФ і Світовий банк практично закрили очі на те, куди витрачаються їхні кредити. Так, багато країн співпрацює з цими організаціями. Але дуже невелика кількість їх досягли успіхів внаслідок нав'язаної їм МВФ моделі розвитку «навздогін». Серед країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою на кожну більш-менш успішну припадає близько десяти держав, економіка яких перебуває в повній стагнації. Корейське чи якесь інше «диво» в нас є неможливим за геополітичних і управлінських причин. Наприклад, у ту ж Південну Корею, яка ефективно використала держрегулювання в економіці, Захід вклав набагато більше ніж $ 10 млрд. — причому в противагу Північній Кореї.
Зі слабкими соціально й економічно країнами ніхто не рахувався раніше й тим паче не рахуватиметься в XXI столітті, в умовах глобалізації економічних процесів. На них очікує доля постачальників сировини та деякою мірою ринків збуту — останнє, до речі, в Україні скоро закінчиться. Адже для того, щоб бути ринком збуту, потрібна хоч більш-менш прийнятна купівельна спроможність населення. Віктор ЛИСИЦЬКИЙ, радник голови Національного банку України: — Світ сьогодні характеризується взаємозалежністю, й абсолютно незалежної політики не проводить жодна країна. Політичну незалежність я б визначив як можливість приймати рішення на благо свого народу без шкоди для інтересів інших країн. — Зважаючи на останні події у світі, чи не надто ідеалістичне трактування? Візит української делегації на саміт НАТО — демонстрація взаємної чи односторонньої залежності?
— Демонстрація розуміння того, що всі перебувають в одному човні. Крім того, не треба забувати історії: трагедії на Балканах почалися ще тоді, коли націонал-комуніст Мілошевич заявив про те, що всі серби мають жити в одній державі. Так, у сербів з Косово пов'язані теплі історичні спогади. Але, за подібною логікою, доведеться визнати, що в росіян такі ж спогади можуть бути пов'язані з Києвом. А у МВФ, незважаючи на всі мінуси, є одна серйозна перевага — його кредитні ресурси найдешевші в світі. У Меморандумі про співпрацю з МВФ я не бачив жодної умови, що обмежує незалежність України. Усі вони скеровані на те, щоб головною дійовою особою ринку став споживач. А от українська сторона не забезпечила повною мірою виконання цих умов. МВФ може помилятися в тактиці, але його стратегія на побудову відкритих ліберальних економік, на мою думку, є правильною.
Багато країн відмовилися від послуг МВФ. Наприклад, Чехія — тому що Вацлав Гавел і його команда виявилися ще більш жорсткими лібералами в економіці, ніж сам МВФ. Так само й Естонія. МВФ не працює також з Китаєм. Тому що, хоч як парадоксально це звучить, ЦК компартії Китаю на чолі з товаришем Ден Сяо Піном проводив і проводить послідовно жорстку ліберальну економічну політику. МВФ там немає чого робити.
Для України співпраця з МВФ необхідна для інтелектуальної підтримки реформ. Крім того, Україна без МВФ залишиться сам на сам з проблемами бюджетного дефіциту та платіжного балансу. Трапляється, що МВФ помиляється, але порівняно з діями нашої політичної влади ці помилки... Нема чого на дзеркало нарікати. Простіше кажучи, розумніші країни можуть відмовитися від співпраці з МВФ. А нам поки що без них ніяк не можна. МВФ потрібен саме для таких країн, як наша, які ніяк не можуть усвідомити, до речі, ще Марксову формулу: гроші — це результат виробництва.
Чи може країна-боржник дозволити собі незалежну зовнішню політику? Яка тут роль «диктату» міжнародних фінансових організацій? І чи лише в «диктаті» справа? Дві точки зору на цю проблему — в коментарях експертів.
