Програна битва

XXXII Міжнародний кінофестиваль «Молодість» відкрився в Палаці «Україна» прем’єрою фільму «Богдан Хмельницький». Нову картину знято режисером Миколою Мащенком на очолюваній ним Національній кіностудії імені Довженка після досить тривалої перерви. Сюжет картини зосереджено навколо двох центральних подій україно-польського протистояння 1648 року — облоги Збаража і битви під Берестечком. Дві добре костюмованих армади (через фільм пройшли тисячі статистів, не рахуючи акторів усіх великих київських театрів) б’ються не на життя, а на смерть, полководці планують нові операції, дискутують, впадають у відчай, король і гетьман, відповідно, владарюють. Часом по обидва боки вигулькують прекрасні панночки. Звичайна кіноісторична структура. Однак підступність жанру в тому, що, при відпрацьованій формі він вимагає такого ж виразного, видовищного і навіть пізнавального наповнення.

Поза сумнівами, «Богдан Хмельницький» продовжує тенденцію певної «історизації» українського кінематографа, що тривала всі 1990-ті роки і яка помітно посилилася після успіху польського блокбастера «Вогнем і мечем» (режисер — Єжи Гофман). У цьому ж ряді — при всій відмінності авторів і різних рівнях їх обдарованості — і «Мамай», який досі не вийшов, Леся Саніна, і скандально відомий «Мазепа» Юрія Іллєнка, і провальні «Таємниця Чингісхана» з «Чорною радою». З черговим опусом екранної гетьманіади ситуація досить типова. Микола Мащенко — ветеран партійно-ленінського, соцреалістичного кінематографа («Комісари», «Овід», «Як гартувалася сталь» — віхи його шляху за останнє радянське двадцятиріччя), цілком природно дійшов до історіографічних досліджень. Адже рідко який костюмний колос обходиться без соціально-політичного пафосу та ідеологічного натиску, так добре освоєного постановником ще в ті монументальні часи. Нова стрічка, повторюся, не стала винятком.

Всі герої, від простого козака чи шляхтича до короля чи гетьмана, говорять клішованими реченнями (сценаристи — Андрій Яремчук і Микола Мащенко), немовби завченими для спеціальної доповіді на тему «Становлення національної ідеї в Україні за доби визвольних змагань XVII сторіччя». Однак сучасні реалії владно вторгаються до простору картини, і ось уже Хмельницький (Володимир Абазопуло) дохідливо пояснює козакам, що костьоли грабувати не можна й що чужу віру потрібно поважати. А також у кулуарах засмучується щодо тяжкого тягаря влади (іншими словами, «абсолютна влада розбещує абсолютно» — хто ж не пам’ятає цього положення, записаного в усіх червонопрапорних святцях). Фільм складається з батальних сцен — знятих, потрібно визнати, з розмахом та добротно — і міркувань про народну — польську чи українську — долю. Вплив «Вогнем і мечем» позначається в тому, що війну показують у рівній мірі як очима козаків, так і польської еліти. Тобто, хоча воюють один із одним нещадно, всі — зі своєю правдою і взагалі гідні люди, бо патріоти.

Одним словом, сюжет базується на хороших передумовах. Країні, яка не цілком ще прониклася національною ідеєю, не завадить трохи романтизації власного, маловдалого минулого. Але романтика — це, за всіма приписами — красиво, доладно й натхненно. Можна одягнути акторів у як завгодно прикрашене вбрання, можна набрати додатково десятки тисяч статистів, ввести в дію справжню кінноту, провести зйомки в новісіньких, неначе щойно вибудуваних замках. Але при цьому знімати про козаків так, як знімав раніше — про комсомольців-ентузіастів, про полум’яних революціонерів, про комісарів. Тобто, продовжувати виробляти кондове радянське кіно, страшенно нудне, не потрібне тому, заради кого будь-яке кіно з’являється, — глядачеві.

І це проблема не одного лише «Хмельницького», але, схоже, всіх наших костюмних драм, які провалюються стабільно та безпросвітно. Навіть, не проблема — щось на зразок хвороби. Епідемія неуспіху, яка позбавляє глузду будь-які розмови про відродження вітчизняного кіномистецтва.

А треба, власне, зробити це хоч би одного разу з цікавістю, завзяттям, вірою в те, що знімаєш. Тоді біля кас кінотеатрів, нарешті, вишикуються — на український фільм! — довгоочікувані черги. І український кінематограф буде врятовано — так само, як, загалом, не дуже видатний «Вогнем і мечем» врятував свого часу польський екран.

Потрібна лише ще одна, невеличка дрібниця — талант.

P.S. В інтерв’ю «Киевским Ведомостям» М. Мащенко сказав: «Думаю, українському народові необхідний свій герой». І з цим важко не погодитися. Інше питання, як цього героя народу буде явлено. Нам здається, новий фільм режисера, котрий уже викликав суперечливі думки, допоможе знайти відповідь.