Просто мiнiстр!

Інколи прикро чути від старших людей, що немає в Україні думаючої молоді й ерудованих школярів, мовляв, на все цим дітям начхати і жодної тяги до знань вони не демонструють. «А телевізор у вас удома є? — так і хочеться спитати таких людей: — А передачу «Найрозумніший» ви дивилися? Андрія Овсянникова бачили?». Для тих, хто не знає, Андрій Овсянников — український школяр, перейшов у восьмий клас, живе в чудовому місті Миргородi. На запитання, ким він хоче стати в майбутньому, ще на одній із перших ігор Андрій скромно відповів: міністром. Яким саме? «Економіки», — так само незворушно повідомив Андрій ведучій. І якось вірилося в ту мить, що цей хлопчик — спокійний, ввічливий, небагатослівний, надзвичайно розумний, — таки стане міністром нашої економіки, і що економіка від цього анітрохи не прогадає. Високопоставлене прізвисько за Андрієм закріпилося, як закріпилося і звання найрозумнішого — от уже втретє поспіль він виграє суперфінал молодшої ліги.

Утім, Андрій і сам відступати від задуманого не збирається. Кореспондентів «Дня» він самостійно зустрів на дивовижно тихому й чистому миргородському вокзалі, а на перше запитання — наскільки чітко він уявляє собі своє майбутнє, — спокійно відповів, що в майбутньому своєму впевнений, бачить його чітко, цілі поставлені, і досягнення їх — справа часу. Причому не такого вже й далекого — років до 25—26. Зараз йому 13...

МЕТА З МРІЄЮ ЗБІГАЮТЬСЯ

— Я б хотів досягнути високого становища в суспільстві, загального благополуччя, реалізуватися як професіонал. Бажано, у сфері міжнародних відносин, — розповідає Андрій.

Вчитися він хотів би за кордоном, якщо вдасться, якщо ні — то в Україні. У Київському інституті міжнародних відносин. Якщо ж за кордоном, то в МДІМВ або в одному з університетів США. А потім або працювати по міжнародній частині — створювати Україні позитивний імідж у світі, або розвивати вітчизняну економіку — на посаді міністра, ясна річ.

— Не можу зараз точно сказати, що я змінив би в країні, будучи міністром, спершу треба добре розібратися в наявній на сьогодні ситуації. Одне можу сказати точно — Україна має всі передумови для того щоб стати успішною, багатою країною — у нас достатньо ресурсів, просто їх не використовують. Саме у використанні цих ресурсів повинні відбутися зміни. Країні необхідні реформи всіх сфер життя. Гадаю, вже років через 15 щось може якісно змінитися. Тільки дуже важливо, щоб люди перестали сидіти склавши руки — треба працювати. Якщо нічого не робити, змін не буде ні в житті конкретної людини, ні країни загалом. Хочеться вірити, що в цих змінах не останню роль вiдіграє наше покоління. Гадаю, що вже років у 25—26 зможу стати безпосереднім учасником економічного процесу в країні.

І взагалі Андрій вважає, що головне в роботі — це задоволення, яке людина від неї отримує. А гроші? Гроші — це засiб до існування, пояснив свою позицію Андрій. Хоча, звісно, погодився, що чим більше грошей — тим краще існування, і тому треба прагнути до максимуму. А на запитання, чи є в нього мрія, відповів, що мрія... збігається з метою. «А який сенс мріяти про нездійсненне? Просто хочеться чогось досягти — і не тільки для себе, а й для країни. Якщо досягну — пам’ятника поставлять, отака мрія», — сміється Андрій.

ПРИЗОВА ПОЛИЦЯ

Коли дивишся на Андрія по телевізору, складається враження, що він анітрохи не хвилюється і що перемога в цій грі для нього, за великим рахунком, нічого не означає. Для того щоб пересвідчитися в зворотному, досить побачити його кімнату — ціла полиця заставлена призами за перемоги на різних етапах «Найрозумнішого», а також фотографіями Андрія на грі, фотографіями з іншими учасниками, з ведучою телешоу Тіною Канделакі... Останній суперкубок на полиці не вміщується — завеликий, а тому стоїть на робочому столі, біля комп’ютера. А про своє хвилювання Андрій розказує легко: «Хвилююся, просто вмію тримати себе в руках. Дуже корисне вміння». От і все...

Змагання за титул найрозумнішого для нього — тема вже спортивна. «Перший раз ми виграли, щоб довести, що можемо, — розказує мати Андрія Світлана Миколаївна, яка свого хвилювання на іграх зазвичай не приховує. — Але нам сказали: мовляв, виграв-то виграв, буває. Виграли ще раз. І щоб уже ні в кого не було сумнівів, втретє Андрійко довів, що саме він — найрозумніший. На цьому думали й зупинитися...» Завадили зупинитися... уболівальники. «Як же я можу кинути гру, коли вони так за мене переживають?» — пояснив Андрій бажання виграти супергру ще й наступного року. А уболівальників чимало — і це не лише телеглядачі з усієї України, а й земляки. У Миргороді до нього часто підходять на вулиці, щоб познайомитися, висловити захоплення та побажати успіхів у майбутньому. «Загалом особливо в моєму житті після перемоги на «Найрозумнішому» нічого не змінилося, — розповідає Андрій. — Мене і раніше всі поважали. Лише почали більше впізнавати на вулиці...» Крім того, приз за таку перемогу — навчання в Англії — прекрасна нагода попрактикуватися в англійській мові. Їздить туди Андрій усього на місяць, потім повертається в миргородську гімназію та здає пропущені контрольні...

А рецепт перемоги від Андрія Овсянникова напрочуд простий — треба вірити в себе та докладати максимум зусиль. «Це стосується всіх областей — від футболу до економіки. Ми можемо перемагати, треба тільки працювати над цим, — упевнений Андрій. — Той же принцип діє і на «Найрозумнішому». Виграє завжди той, хто тримає себе в руках i вміє концентруватися. Дівчата рідше виграють не тому, що вони менше знають, а тому, що вони більше бояться».

ДИТИНСТВО ЯК ДИТИНСТВО

Усім злостивцям, які кричать, що в отаких розумних дітей узагалі немає дитинства, Андрій відповідає, що дитинство в нього є. «Все має бути в міру: і навчання, і розваги, — каже він. — У мене якраз у міру. Я встигаю і вчитися, і відпочивати. Завжди виконую все заплановане на день, намагаюся оптимально розподілити свій час. Швидко та чітко роблю те, що потрібно, насамперед, а вже потім можу зайнятися чимось іще. Гуляю з друзями, можу почитати книжку просто для себе, люблю сидіти в інтернеті та грати в стратегії».

А ще Андрій любить спорт — він займається бодібілдінгом, грає у футбол у дворі... Уболіває за наших спортсменів на різних змаганнях. «Спорт — це ж також представлення нашої країни на міжнародному рівні, й хочеться, щоб ми виглядали якнайкраще. Приємно, що останнім часом нам вдалося досить багато чого досягнути в цьому напрямі. Чемпіонат світу з футболу ми, звісно, навряд чи виграємо, хіба що станеться диво», — говорить Андрій. Але в диво, в принципі, не вірить, а вірить, навпаки, що всі події закономірні, залежать від самих людей і докладених ними зусиль. Для досягнення свого особистого успіху Андрій також має намір докладати максимум зусиль, і на удачу не розраховуватиме.

Щодо труднощів, із якими доводиться стикатися під час гри, то говорить про них більш охоче Світлана Миколаївна, ніж сам Андрій. Головна проблема, як з’ясувалося, полягає у відставанні на один клас. Андрій — найменший учасник молодшої ліги, всі суперники на рік старші вiд нього. І запитання розраховані вже на восьмикласників, тоді як Андрій щойно закінчив сьомий клас. Тому готуватися доводилося дуже серйозно — фактично проходити шкільну програму на рік уперед... Наприклад, він уже освоїв основи хімії, яку «офіційно» почне вивчати тільки наступного року. А якщо цього року він перейде в старшу лігу, доведеться авансом освоювати ще більший пласт матеріалу.

ІДЕАЛЬНІ ДІТИ ТА ІДЕАЛЬНІ БАТЬКИ

Над запитанням, який він — ідеал дитини та ідеал батьків, у Овсянникових довго не думають. «Так от він, — кивнула головою в бік сина Світлана Миколаївна. — Ідеальний син. Самостійний, допитливий, добросовісний, відповідальний...». — «Мені вже можна зашарітися?» — зі сміхом перебиває її Андрій, утім, анітрохи не зашарівшись і не засоромившись. При цьому Світлана Миколаївна запевняє, що немає в Андрієві нічого особливого — і сам він, як водиться, називає себе звичайнісiньким 13-річним хлопцем, каже, якщо постаратися, будь-хто може досягнути таких же результатів. «Просто не всім вистачає бажання старатися, — пояснює Андрій. — Я теж не ідеальний, люблю іноді полінуватися». Ідеальний же син в уявленні Андрія — це той, який любить, цінить і розуміє своїх батьків. І... допомагає, або який хоча б не заважає їм його виховувати.

Як приклад отакої «відсутності опору» вихованню, наводять гру на скрипці. Музичну школу Андрій закінчив «на відмінно», хоча займатися не любив і брав у руки інструмент виключно в день занять у школі. Диплом віддав матері зі словами: «Це заради тебе». До речі, як запевняє Світлана Миколаївна, грав Андрій дуже добре, але від моменту закінчення школи скрипки більше не торкався. Просто закінчив розпочату справу та порадував маму.

Погані батьки, на думку Андрія, це ті, якi не звертають уваги на свою дитину. А ідеальні — Світлана Миколаївна й Андрій Всеволодович — люблять його та всіляко допомагають розвиватися. «У нас усе крутиться навколо Андрійка, — говорить Світлана Миколаївна. — Усе в нас зав’язане на ньому. І мрії в нас із ним спільні. Хочемо, щоб він здобув хорошу освіту та хорошу роботу, щоб він жив там, де йому буде добре. Дуже скучаємо за ним, коли він у від’їзді...»

ПРО ЛЮБОВ ДО ЧИТАННЯ

Охоче Світлана Миколаївна, яка, до речі, працює викладачем у школі, говорить на тему виховання в дитини бажання вчитися і бути розумною. «Спершу це ми з чоловіком хотіли, щоб він був розумним і цілеспрямованим, і нам вдалося його зацікавити. Навчання в нас відбувалося в процесі гри. Коли вивчали географію, розклали карту на підлозі — і наче плавали по ній, попутно запам’ятовуючи назви морів і океанів. Коли дійшли до математики — рахували погодованих синичок і так далі... Одночасно з появою Андрія в нас удома з’явилася книжка з прекрасною назвою «Після трьох уже пізно», де було по поличках розкладено, як і навіщо вчити дитину думати та бути самостійною з перших років життя. До речі, в ту мить усі наші друзі та знайомі були проти цієї справи, звинувачували нас із чоловіком у тому, що ми перевантажуємо дитину зайвою інформацією... Читати він почав у чотири роки, спершу, звісно, казки, потім ми почали підсовувати йому дитячі енциклопедії, зараз він читає все — і фантастичні романи, й історичні, й детективи. Акуніна дуже любить. Якщо говорити про якісь перші особливості, які ми за ним помітили, то вони виявилися ще під час моєї вагітності. Він був дуже неспокійним, і єдине, що його заспокоювало, — це читання казок батьком...»

Є ТАКА КРАЇНА В ЄВРОПІ...

Андрій любить свій день народження, отримувати в подарунок книжки, спілкуватися з однолітками та сперечатися — навіть, за його власним визнанням, коли не зовсім правий. Любить обговорювати шкільні справи та хоче коли-небудь теж виховати таких розумних дітей, щоб ними можна було пишатися. По телевізору найчастiше дивиться наукові передачі та новини. Знається на політиці, свою позицію характеризує як нейтральну. Пишається тим, що українець. Англійські школярі, як він зауважив, не дуже відрізняються від українських, лише загальний свiтогляд у них вужчий: «В Англії школярі не знають про існування України. Я розказав їм, що це така країна в Європі...»

Під час помаранчевої революції все сімейство Овсянникових — Андрій із батьком Андрієм Всеволодовичем і мамою Світланою Миколаївною — приїжджали до Києва, спогади про народне єднання залишилися найприємнішими...

...Дуже цікаво «Дню» було дізнатися, яке ж воно — нинішнє покоління восьмикласників. Андрій повідомив лише, що однолітки його веселі й упевнені в собі. І про майбутнє своє поки що не дуже замислюються. Загалом у відповідь на велику частину запитань Андрій лише загадково усміхався — мовляв, так я вам і розказав... Прізвисько Міністр йому до душі: він активно використовує його в інтернеті, й навіть логін його електронної пошти — міністр. Стриманий (як він пояснив, кричати та розмахувати руками — некультурно), серйозний хлопчик, при цьому з хорошим почуттям гумору — отаке світле майбутнє в нашої економіки.