Приречений наступ

Пішли з друзями в кіно. Фільм популярний, один з оскарівських лауреатів, кінотеатр у центрі Києва з начебто прогресивним керівництвом.

Отже, пройшли вступні титри, почався сюжет, і... герої заговорили вже добряче підзабутою, нестерпно, до патоки театральною російською скоромовкою. А внизу замигтіли титри. Українською. Отакої.

Небезпека будь-якої корумпованої влади в тому, що вона ніколи не бреше цілком, на всі сто відсотків. Усе робиться хитріше. Брехня перемішується з невеличкою дещицею правди, наявних законів дотримуються, але вибірково: за одні й ті самі злочини суворо карають опонентів і нагороджують «своїх», або — певний припис виконується таким чином, що формально ніби все гаразд, насправді ж від закону залишається тільки порожня і нікому не потрібна оболонка.

Саме такою — порожньою, непотрібною формальністю — й виглядають оті титри. Зрозуміло, що ніхто їх не читає. Бо всі, в тому числі україномовні глядачі, розуміють російську мову. Особливе єзуїтство в тому, що стосовно власне державної мови титри виглядають як відверте й нахабне знущання. Мовляв, хотіли українського дубляжу — ось вам кістка, вдавіться.

Пригадується іврит. Офіційно він як мова євреїв не припиняв існування за свою більш як тритисячілітню історію. Однак 18 століть поспіль іврит побутував у колі книжників, богословів тощо. Тобто був мертвою мовою. Відродився він лише у ХХ столітті завдяки зусиллям ентузіастів та цілеспрямованим зусиллям держави Ізраїль, у тому числі протекціоністським, адміністративним заходам. По суті, в Ізраїлі зробили справжнє диво: мова, якою не користувалися ще з часів Римської імперії, стала цілком сучасною, такою, що динамічно розвивається.

Власне, цю добре знайому історію я переказав, щоб наголосити: мова існує, лише коли нею розмовляють. Інакше вона перетворюється на забавку для філологів, на стоси архівних паперів, на привілей для жменьки пенсіонерів. Перша лінія омертвіння — це якраз витіснення мови з наймасовіших медій — кінематографа і телебачення. Цим, власне, нинішня влада і займається, дозволяючи прокатникам, наприклад, обирати способи дублювання на власний розсуд. Формально (знову доводиться повторювати це слово) нічого не порушено, по суті ж виходить черговий наступ на українську в державі Україна.

Все ж таки хочеться зрозуміти цю дивну впертість. Чим мова так заважає людям, що захопили всю владу, яку тільки можна? Чи важче красти стане, зі схронів повстануть страшні партизані, обвалиться дах в Адміністрації президента? Невже ідеологія настільки мозки виїла, що зникла здатність прораховувати наслідки своїх дій хоча б на кілька років наперед?

Зрештою, емоційну риторику можна й облишити. Бо це вже було. Уже русифікували наліво-направо, закон через заднє місце вивертали, півкраїни намагалися загнати в резервацію. Нічого не вийшло. І зараз не вийде.