П’ять років політичної анафеми
20 лютого 1997 року Архієрейський собор Російської православної церкви (РПЦ) піддав анафемі патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Москва анафематствовала главу іншої церкви і до того ж — церкви іншої держави. Це був один із найбільш драматичних моментів у новому житті України, а ще — геніальний прояв віковічної стратегії Московської патріархії, яка готова на все заради того, щоб утримати у своїй юрисдикції ту чи іншу церкву.
Що таке, власне, анафема, чому їй надається таке значення у християнстві? У не зовсім точному перекладі слово «анафема» (грецьке) означає «відлучення», тобто «відлучення від церкви» — повне вилучення з християнської спільноти. Те саме, що проклясти людину. Згідно з Новим Завітом, це слово, саме в сенсі «відлучення», вперше використав апостол Павло. Анафема — найтяжча церковна кара, яку в перші століття християнства накладали на християнина за невір’я або за викривлення віри, іншими словами — за сповідування єретичних вчень, якi не відповідають прийнятим догматам. Як тільки єретиків піддавали анафемі, їхні імена викреслювалися із церковних списків (диптихів) живих та мертвих і церква переставала молитися за них. З часом анафема стала знаряддям боротьби не тільки за чистоту віри, але також за духовний вплив, за владу у церкві. Жертвою такої анафеми став, зокрема, один із найбільш шанованих отців церкви Константинопольський патріарх Іван Золовустий (404 рік). Через 85 років собор, який прокляв Золотовустого, було об’явлено не чинним, а прокляття посмертно знято.
Історія так званої «політичної анафеми» не закінчилася у перші століття християнства. Нею, наприклад, широко користувалася Константинопольська патріархія, коли почався відхід від неї національних церков — Сербської, Болгарської, Румунської та ін. Так, 1872 року Константинопольський собор піддав анафемі всіх болгарських архієреїв, які відділилися від Матері-церкви, а також їхніх послідовників. Болгар було звинувачено у «схизмі» (розколі) та єресі «етнофілітізму» — розділенні церкви за національною ознакою. (До речі, сьогодні російські церковні політики звинувачують у етнофілітізмі те українське духовенство, яке стоїть на засадах незалежної Української церкви). Тільки 1946 року, через 74 роки, Константинополь визнав автокефалію Болгарської церкви.
Московська церква вживала знаряддя політичної анафеми ще з ХV століття. Не встигла утворитися Московська кафедра (1446 рік), до речі, із самочинною автокефалією, як було анафематствовано митрополита Київської кафедри Григорія Болгарина. У процесі становлення Російської імперії цей важіль застосовувався не один раз, тим більш, що церква стала тоді однією із державних інституцій і виконувала всі замовлення трону. За проступки проти держави (а не віри) церква прокляла, серед інших, Гришку Отрепєва, Стеньку Разіна, Ємельку Пугачова, розкольників-старообрядців (Ця остання анафема за часів Радянської влади була знята за формулою: «Как не бывшая»). Згадаємо ще горезвісне «відлучення» (церковники тоді не наважилася вжити термін «анафема») від християнської церкви Льва Толстого — славу і гордість російської культури, російського народу.
Як відомо, був підданий анафемі також «Івашка Мазепа» за союз з королем Карлом ХII. 12 листопада 1708 року, за наказом і в присутності царя Петра I у Троїцькому храмі міста Глухова гетьмана було проклято навіки. У той самий день та сама церковна церемонія відбулася в московському Успенському соборі в присутності всіх вищих чинів держави та царської родини. Це була чистої води політична анафема, яка не мала нічого спільного із справами віри. Гетьман Мазепа не тільки був вірним членом православної церкви, але й щедрим великодушним меценатом — будував храми, підтримував монастирі, робив коштовні подарунки іншим церквам, наприклад Єрусалимській.
Повернiмося, однак, до нашого часу, до останньої за часом політичної анафеми Московського патріархату — відлучення від церкви патріарха Філарета. Цьому акту передували більш ніж бурхливі церковні події першої половини 90-х років. Коротко нагадаємо те, що прямо причетне до нашого сюжету. 1990 року, на хвилі демократичних перетворень, Архієрейський собор РПЦ прийняв рішення про надання УПЦ «статусу самостійності і незалежності в управліннi». З одним, однак, «але» — у складі РПЦ.
Предстоятелем УПЦ був пожиттєво обраний митрополит Київський Філарет. 27 жовтня в Софійському соборі Києва Московський патріарх Алексій II власноручно вручив митрополиту Філарету грамоту, яка підтверджувала права УПЦ.
Через рік було проголошено незалежність України. Входження УПЦ до складу Московської церкви ввійшло у протиріччя з проголошеною державною незалежністю (Так само трапилося колись у православних Греції, Болгарії, Сербії). І в листопаді 1991 року у Києво- Печерській лаврі було скликано Помісний Собор за участю українського єпископату, духовенства, мирян. Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, тобто про її відокремлення від Московського патріархату.
Московська церковна адміністрація не могла допустити автокефалії УПЦ — відхід українців позбавляв її статусу найбільшої і найвпливовішої православної церкви світу. Окрім того, Московський патріархат був рішуче не згодний з розпадом Союзу і мав (і досі має) амбіцію всіляко сприяти відновленню імперії чи Союзу через збереження єдиної православної церкви на пострадянському просторі. Тому негайно розпочалася кампанія компрометації митрополита Філарета, якого рік тому призначили «пожиттєво» главою УПЦ. 1992 року у Харкові Московський патріархат скликав Архієрейський собор УПЦ, на якому ті самі українські єпископи, які щойно проголосували за автокефалію УПЦ, обрали собі інший — московський — шлях та іншого предстоятеля — митрополита Володимира Сабодана, тоді керуючого справами Московської патріархії. (Щодо «твердості» переконань єпископату існують різні судження. Найбільш вірогідною здається версія, за якою тут не обійшлося без використання досьє та компромату у розпорядженні спецслужб.) У тому ж році митрополита Філарета було позбавлено всіх ступенів священства, заборонено відправляти богослужіння. Для Московської церкви він став «монахом Філаретом».
Митрополит Філарет не підкорився суду Москви і продовжив намагання — які досі так і не стали успішними — утворити єдину незалежну Українську православну церкву. 1995 року його було обрано патріархом незалежного від Москви Київського патріархату УПЦ. Тоді було застосовано останній засіб — анафему. З метою повної дискредитації патріарха Філарета як в Україні, так і в світовому православ’ї. Архієрейський Собор РПЦ від 20 лютого 1997 року постановив: «Відлучити монаха Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової. Нехай буде він анафема перед усім народом». В «Акті про відлучення від Церкви», зокрема, говориться: «Освячений Архієрейський Собор мав судження щодо антицерковної діяльності монаха Філарета (Денисенка), позбавленого всіх ступенів священства Судовим діянням Архієрейського Собору від 11 червня 1992 року і попередженого Собором 1994 року про те, «що в разі продовження … безчинства він буде відлучений від Церкви через анафематствування.» Далі в «Акті» говориться про причину — «Він не послухався зверненого до нього від лиця Матері- Церкви заклику до покаяння і продовжував … розкольницьку діяльність, яку поширив за межі РПЦ …Злочинно нехтуючи обґрунтованою забороною з боку законної церковної влади — позбавленням сану, він продовжував відправляти святотатствені богослужіння … Монах Філарет наважився іменувати себе «патріархом Київським і всієї Руси-України» у той час, коли древню Київську кафедру правомірно посідає канонічний Предстоятель УПЦ у сані митрополита (Володимир Сабодан)… Монах Філарет не припинив зводити хулу на єпископат, духовенство та вірних чад УПЦ, яка перебуває в канонічному спілкування з Російською православною церквою і через неї — з усією Вселенською православною церквою … З огляду на сказане, освячений Архієпископський Собор, на підставі 28 го Апостольського правила,яке говорить: «Якщо хто з єпископів, або пресвітерів, або дияконів, праведно за явні провини скинутий, насмілиться торкнутися богослужіння, колись йому дорученого, такий зовсім буде відлучений від Церкви»… нагадує всім, хто наважиться мати з ним спілкування в молитвах, про те, що за святими канонами, і вони, коли не припинять такого спілкування, підлягатимуть відлученню від Церкви».
Забезпечивши Україні «канонопослушний» єпископат, піддавши анафемі найбільш активного, цілеспрямованого і небезпечного прихильника автокефалії, Московський патріархат не почив на лаврах. Почалася широкомасштабна духовна обробка пастви сусідньої країни, переконання її в гріховності відділення від Матері- Церкви (на 500 років молодшої від Української «церкви-дочки»). Створюються численні православні братства, товариства (головним чином, російськомовні), у країні постійно гастролюють московські лектори-проповідники (не менш активні і красномовні, ніж «закордонні місіонери»). Iде форсоване, часто штучне утворення все нових і нових парафій (сьогодні маємо чимало маленьких сіл з трьома приходами). Блискавично, як у лихоманці, зводяться храми (Як казав гоголівський Ноздрьов: «До самого горизонта — это все мое. А там, за горизонтом — тоже мое»). Все це служить поширенню в масах «догмату» про спасительність, благодатність тільки однієї церкви — тієї, що входить до складу РПЦ. Сьогодні можна зустріти чимало віруючих, простих людей, які сповідують не віру Христову, не Святе Письмо, а «канонічність» церкви.
Із часом ситуація в українському православ’ї, ворожнеча між церквами однієї конфесії прогресивно погіршується. Наведемо витяг із «Звернення Архієрейського Собору УПЦ до духовенства та віруючих України», зробленого у зв’язку з 5-річчям Харківського собору: «Ми з розумінням і відповідальністю сприймаємо волевиявлення української пастви до незалежності. Ми не проти законної канонічної автокефалії УПЦ. Тільки це серйозне питання потрібно вирішувати з миром Божим, терпінням та щирою молитвою і відповідно до Церковних Правил і Канонів, а не насиллям та погрозою.» Документ підписано всіма єпископами УПУ МП і оприлюднено 1997 року. Сьогодні таке звернення було б абсолютно неможливим — значна частина архієреїв УПЦ МП, духовенство південних і східних регіонів, а також православні братства (найбільш войовнича сила РПЦ в Україні) вважають навіть «автономію» синонімом «єресі». Зараз в лавах цієї церкви небезпечно навiть згадувати про автокефалію . Тільки — «Навіки разом!».
Це, як здається, є результатом тієї «вдалої» церковно- політичної стратегії, яку 10 років провадять громадські та державні прибічники Єдиної Помісної Незалежної Української Православної Церкви. Кампанія за православну автокефалію повністю програна — на своїй території, серед своїх — мільйонів православних, щиро відданих українській автокефалії. (Згідно із опитуваннями, переважна частина українських православних підтримує ідею незалежної церкви, а на Заході країни зафіксовані випадки, коли духовенство УПЦ МП приховує від своїх парафіян приналежність до Російської церкви.) Такі ми вправні політики.
А якщо щодо «анафематствуваного» патріарха Філарета, то як би там не було, а сьогодні він є найбільш впливовим, здібним і активним ієрархом, що виступає за церковні інтереси України. Навіть якщо брати до уваги, що ці інтереси співпадають з його персональними амбітними спрямуваннями.
P.S. У «Релігієзнавчому словнику», виданому Відділенням релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України, на слово «Анафема», зокрема, сказано: «У наш час анафема, в її релігійно-політичній формі не практикується». У наш час — так, але, очевидно, не в наших краях.
