Радість провінціала
Нещодавно, точніше минулого тижня, до Центру сучасного мистецтва, в рамках проекту «Відкрита лабораторія групи РЕП» (названа група — спільнота молодих київських художників) приїхали гості з Москви. Також, так би мовити, художники. «Усі охочі», як читаємо в релізі Центру, були на цю зустріч запрошені. Москвичі обіцяли презентувати своє мистецтво — радикальне.
Радикалізм впадав у вічі одразу. На стіні приміщення, куди сходилися зацікавлені акцією, красувалися три кумачеві транспаранти, на яких чіткими білими буквами було написано:
**РАИНА — Г**НО
КИР*И*И* — ГО**О
*РУЗИ* — *О*НО
Зірочки тут означають ті місця на транспарантах, які автор цього опусу старанно замазав білою фарбою. Витвір, справді, вигідно відрізнявся від багатьох інших витворів, створених до нього, — насамперед прямотою та відвертістю, можна навіть сказати, самокритичністю. Одразу було видно, що автор — боягуз. Йому, очевидно, ненависні Грузія й Україна з їхніми зовсім не радикальними, не червонопикими революціями, і він поспішає сміливо донести до громадськості свою презирливу думку про ці буржуазні країни; але, як і будь-який сучасний російський радикал, автор боягузливий, — і тому кокетливо замазує кілька літер. Утім, на ноутбуці, з якого московські гості транслювали свої картинки, красувалося популярне слово з трьох букв — уже без будь-яких замазувань — очевидно, воно настільки полюбилося російському світу митців, що без нього жодна оргтехніка не функціонуватиме.
Збоку в тому ж приміщенні було встановлено столика, накритого спиртним і закусками, із закликом розписатися, після чого випивати — абсолютно безплатно. І дивно, але велика частина тих, хто прийшов на вечір, — громадяни України, до речі, — розписувалися, випивали та закушували. Під тим самим плакатом, який стверджував, що їхня країна — Г**НО.
Потім було не так цікаво. Москвичі показували різні плоди своєї діяльності — досить посередню графіку, сяк-так зроблені фотографії, зйомки деяких вуличних акцій, причому найбільш вдалі акції, як можна було зрозуміти, — аж ніяк не заслуга дорогеньких гостей, так, повз це проходили, — задумували і виконували інші люди. Коментували все це в стилі транспарантів — тобто вставляючи матюк через кожне слово; причому матюкалися дуже невміло, натягнуто: одразу було видно кімнатних діток, яким мати з татком таки дозволили пити пиво й робити інші жахливі речі. Ось вони і доводять щосили. Тужаться, надимають щоки — ну, вони дуже погані дітки, — не просто матюкаються, а ще й торгують, за їхнім власним визнанням, наркотиками, а також крадуть книжки, у тому числі з єдиного в Москві магазину інтелектуальної літератури «Фаланстер» (відеозйомка додається).
Від себе зазначу: не полінувався, подзвонив у магазин. А там мені повідомили, що товариші радикали крали там... за домовленістю. Іншими словами, не крали зовсім, а удавали. Для камери.
Мало того, що боягузи — ще й брехуни.
Оскільки крадіжка й імітація крадіжки — абсолютно різні речі.
Нарешті після всіх задоволень глядачам продемонстрували листочок з їхніми підписами — як з’ясувалося, він був згорнений у непомітний рулончик із прихованим текстом, і таким чином публіка підписалася під зобов’язанням підтримувати війну в Чечні, голосувати за Путіна та заповідати своє майно церкві Московського патріархату.
У фіналі — ввімкнули музику та почали танцювати. Кияни танцювали не гірше за москвичів.
Москвичі — та Бог із ними. Приїхали провінційні шарлатани (бо що таке Москва, як не велике село, розпухла від пустих амбіцій провінція?), сказали всім, що вони очманіти, які художники, і хтось навіть повірив. Цікаве інше: реакція землячків. Які, судячи з усього, абсолютно позбавлені самоповаги. Адже — молоді, в радянському рабстві нібито не жили, також претендують людьми мистецтва називатися. І на Майдані, напевно, стояли.
А ось — ти глянь! Дали себе розвести. Як останні лохи. Чи це така радість провінціала — бути обдуреним і приниженим (обдурювати та принижувати)?
P. S. Наступного разу натовчу пику. Без попередження. У тому числі й своїм. Для профілактики.
