Реабілітація надією

Дорогою до цього спеціалізованого дитячого садка мені уявлялися виснажені хворобою діти, прикуті до лікарняних ліжок. А побачила я веселих малюків, які бавилися іграшками, пустували, анітрохи не зважаючи на недугу.

Дитячий садок «Церебрал», що в районі станції метро «Дарниця», став світлом у кінці тунелю для сімей, які зіткнулися з лихом під назвою ДЦП (дитячий церебральний параліч). Він звільнив хворих дітей та їхніх батьків з-під «домашнього арешту», дав їм свободу спілкування та шанс на нормальне життя. Для кожного з вихованців віком від двох до семи років у садочку розробляються особисті програми лікування. У спеціально обладнаних тренажерних залах і медичних кабінетах з малечою працює команда досвідчених фахівців, яким вдається досягти, здавалось би, неможливого. Навіть ті діти, які від народження були прикуті хворобою до ліжка, роблять тут перші кроки. В оточенні однолітків під час захоплюючих веселих ігор вони іноді зовсім забувають про хворобу. Вражає те, що 70%(!) випускників «Церебралу» мають змогу відвідувати звичайну школу, тоді як хворі, які не отримують кваліфікованої допомоги, в кращому разі навчаються в спеціальних школах-інтернатах.

Бажаючих влаштуватись до цього закладу чимало, проте оформити хвору дитину до «Церебралу» можна лише за рішенням спеціальної медичної комісії. Дитячий садок не має аналогів в Україні і... за кордоном. Щоправда, там створюють належні умови для життя усіх інвалідів, переважно пристосовуючи навколишнє середовище до їхніх потреб (спеціальні пристрої в транспорті, квартирах, місцях публічного відвідування тощо), тоді як у київському дошкільному закладі намагаються пристосувати саме хвору дитину до навколишнього середовища.

Унікальність закладу не знімає проблеми його фінансування. Завідуюча унікальним дитсадком Надія Романюк звертається по допомогу до приватних підприємств, благодійних організацій, заможних людей. Повноцінним харчуванням дітей забезпечують співробітники дитсадка — восени вони укладають угоди з керівництвом того чи іншого колгоспу і дозбирують овочі та фрукти, що залишаються на полях після «битви» селян за врожай. Потім, знову ж таки власноруч, вихователі і лікарі дитсадка роблять заготовки на цілий рік. Ось так на ентузіазмі й доброчинності й тримається садочок, що дарує надію людям, від яких відвернулась доля, держава, суспільство.

КОМЕНТАР

— За даними Управління соціального захисту населення міста Києва у столиці на початок нинішнього року мешкало 10 тис. інвалідів, з них 30% страждають на церебральний параліч, — розповіла кореспонденту «Дня» Олександру ФАНДЄЄВУ віце-президент Асоціації інвалідів церебрального паралічу «КАСІЦЕП» Наталія Петренко. — Перший удар долі після народження хворої на ДЦП дитини доводиться «тримати» жінці — чоловіки, як правило, йдуть з сім’ї. Дитсадочки, подібні до «Церебралу», могли б змінити життя багатьох сімей, і було б ідеально, якби вони були у кожному районі Києва. З іншого боку, як показує досвід шкіл-інтернатів для хворих ДЦП, спілкуючись у товаристві таких самих дітей, вони з дитинства набувають комплексу неповноцінності. Прикро, але в Україні досі не практикується такий метод реабілітації і психолого-соціальної адаптації дітей, не прикутих до ліжка, як виховання та навчання їх у звичайних дитсадочках і школах. Спілкування зі здоровими дітьми взаємокорисне — в суспільства формується нормальне ставлення до хворих, і вони не почуваються ізгоями. Поки що навіть в столиці на інваліда, який зайшов, скажімо, у кав’ярню, дивляться, як на прибульця з космосу. Саме тому ми відкрили свої кафе, клуб. У Києві діє досить ефективна програма міськдержадміністрації «Турбота», є також інші проекти. Проте вони не вирішують всіх проблем, особливо гострих у регіонах. Їх хворим людям самотужки, без гарантованої державної підтримки, не вирішити.