«Рентабельність» — не та категорія

Донецька облдержадміністрація повідомила, що поточного року в області заплановано закриття 26 загальноосвітніх шкіл. Робиться це згідно з так званою «Регіональною дорожньою картою з оптимізації мережі бюджетних установ і витрат місцевих бюджетів на їх утримання», розробленою за розпорядженням голови ДонОГА Анатолія Близнюка. Таким чином, мусять припинити існування навчальні заклади, наповнюваність яких становить менше 30%. 2099 школяриків не пізніше 1 вересня пересядуть за парти вже в нових для них місцях, поповнивши шкільні колективи, яким пощастило більше.

Заходи нібито вимушені, такі, що витікають зі складної економічної ситуації регіону та країни в цілому. Але стривожена донецька громадськість вбачає недоброзичливу упередженість авторів «дорожньої карти» до шкіл, де викладання ведеться держаною мовою. До того ж, як видається, існують поняття, на які категорії ринку, рентабельності-нерентабельності не розповсюджуються — рідна мова, освіта, історія, культура.

Тим не менше, місцеві чиновники, які, очевидно, все ж мислять іншими категоріями, випробували ідею ще восени, коли перед самим стартом навчального року старшокласників загальноосвітньої школи №1 м. Вугледар повідомили, що їх переводять до сусідньої російської одинадцятирічки («День» писав про це у №157—158 за м. р.). Гарячі протести батьків та самих підлітків ні до чого не призвели. Зрозуміло, що українська школа (яка, до речі, свого часу створювалася як ліцей з поглибленим вивченням низки дисциплін), втративши можливість видавати атестати про середню освіту, різко втратила в статусі й сьогодні практично приречена.

Далі під приціл програми освітньої оптимізації потрапила донецька школа №111, розташована у віддаленому робочому селищі шахти «Трудівська». Директор цього навчального закладу з українською мовою викладання Світлана Бабенко повідомила, що наповнюваність класів становить понад 50%, проте розмови про ліквідацію ведуться дуже серйозно. «Колектив нашої школи дружний, знаємо кожного учня, ми тут усі як одна родина, тож, зрозуміло, ймовірне закриття нас дуже турбує», — зізнається С. Бабенко.

«1995 року наша школа першою в районі перейшла на українську мову навчання, — згадує ветеран навчального закладу, відмінник освіти Іван Журавка. — Ми стільки сил доклали, щоб вона розвивалася. Спочатку не всі сім’ї були згодні на перехід. А тепер хочуть, щоб діти вчилися саме українською мовою».

Учні та батьківський колектив ЗШ №111 організували кілька пікетувань органів міської та обласної ради з вимогами залишити їх у спокої, але замість конкретної відповіді почули лише розпливчасті обіцянки «розібратися та зробити відповідно». Голова батьківського комітету школи Світлана Артем’єва бідкається: «Діти дуже тяжко переносять звістки про закриття. Навколо — лише російськомовні школи. Моя дитина навчається у другому класі, але навіть вона питає, як вчитися іншою мовою».

Заступник голови обласного товариства «Просвіта» Марія Олійник твердить, що у планах на першочергове закриття також стоїть українська школа №136 в Будьоновському районі Донецька. Там навчаються 570 школярів при проектній потужності 600, але батькам учнів нібито вже повідомили, що поточного року школа не набиратиме першокласників та скасує випускні класи. Така ж сама доля чекає на Український гуманітарний колегіум у центральному, Ворошиловському районі Донецька.

Донецький міський голова, відомий діяч Партії регіонів Олександр Лук’янченко, до якого зверталися обурені шкільними подіями городяни, свою позицію сформулював гранично відверто: «У нас мовне питання мало кого тривожить. Коли в мене, наприклад, запитують, чому я не володію державною мовою, я відповідаю, що спілкуюся мовою моїх виборців».

Проте, коли бізнесові інтереси диктують, то під вогонь тотального скорочення так само потрапляють і російські школи. Точаться розмови про невідворотну ліквідацію найстарішої донецької ЗШ №2. Цей заклад (відомий, зокрема, тим, що там навчався правозахисник, провідний ізраїльський політик Натан Щеранський) традиційно славиться ѓрунтовною підготовкою з іноземних мов. Зрозуміло, що бажаючих отримувати тут освіту аж ніяк не бракує. Та злий жарт із поважаною донеччанами «двієчкою» зіграло її розташування у самісінькому міському центрі, де земля дорожча за золото. Спочатку на пришкільній території розмістилася нова резиденція митрополита УПЦ МП, потім навпроти класних вікон закрили сонце новозведені пивний ресторан та бізнес-центр. Нині ж, схоже, вже йдеться про остаточне вирішення «шкільного питання», адже у «шахтарській столиці» практично не залишилося вільних ділянок під забудівлю, яка набула останнім часом шалених темпів.

Між тим, як попереджають представники регіональних громадських організацій, із «оптимізацією» освітньої системи може статися так само, як свого часу з мережею дитячих садочків. Останні колись нашвидкуруч попродавали приватним власникам, посилаючись на катастрофічне падіння народжуваності. Тепер, коли демографічна ситуація почала вряди-годи виправлятися, молоді батьки змушені роками стояти в чергах, аби їхнього малюка прийняли до переповнених груп у дитсадочку.

Цілком зрозуміло, що через кілька років ці дітки збиратимуться до школи. Знайдеться там вільне місце за партою? Зможуть юні донеччани навчатися саме тією мовою, яку обрали? Чи, може, виявиться, що їхню долю, не спитавши, хтось уже розіграв... у «дорожню карту»?