Режисер без кордонів

«Усього лише» тому, що в театральному середовищі це золотий вік керівників театрів. Вони ставлять вистави, відкривають світу драматургів і нові акторські імена. У відношенні Данченка доля позбавила нас цього сім років тому...

Режисер Сергій Володимирович Данченко ще за життя був визнаний класиком, одним із останніх адептів так званого великого стилю в мистецтві, коли театр вважав своїм обов’язком говорити з глядачем мовою епічною, високохудожньою та глибоко етичною, завжди про вічні цінності: добро і зло, любов і ненависть, відданість і зраду, навертав до гострого та усвідомленого душевного співчуття, співпереживання. Вистави Данченка «Король Лір» Вільяма Шекспіра, «Тевьє-Тевель» Шолом-Алейхема, «Дядя Ваня» Антона Чехова, «Украдене щастя» Івана Франка, «Візит немолодої дами» Фрідріха Дюрренматта, «Кам’яний господар» Лесі Українки на сцені Театру ім. І. Франка у Києві та «Маклена Граса» Миколи Куліша, «У дорозі» Віктора Розова, «Річард III» Вільяма Шекспіра, «Прапороносці» Олеся Гончара у Львівському театрі ім. М. Заньковецкої увійшли до скарбниці європейського театру.

Імена артистів, ним викоханих із молодих професійних років — Богдан Ступка, Федір Стригун, Богдан Козак, Лариса Кадирова, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Наталя Сумська, Олексій Богданович, Анатолій Гнатюк, режисерів, які так чи інакше сприйняли або пройшли школу Данченка — Олексій Кужельний, Сергій Проскурня, Ігор Афанасьєв, Валентин Козьменко-Делінде, протягом нетривалого часу — Андрій Жолдак — на слуху.

До історії світового театру ввійшов багаторічний творчий тандем Сергія Данченка з художником Даниїлом Лідером. До зарахування перед Богом — урятовані в роки репресій 1970-х акторські долі, відстояні в радянських судах за час депутатствування невинні душі, реанімовані пам’ятники культури у столиці й поза її межами. Проте ані вулиць, ані пароплавів, ані заводів, ані навіть малих театральних сцен ім’ям Сергія Данченка так і не названо... Майбутнім поколінням українських театралів і мистецтвознавців напевно буде досить складно відновити повною мірою — чим же так глибоко й надовго захоплював сучасників мислитель і філософ сцени, філантроп і споглядальник С.В. Данченко?

Через сім років після його відходу збереглося на диво мало. Поки що небагато вистав у репертуарі театру, фрагменти телевізійних відеозаписів, масив спеціальної театрально-критичної літератури різної спрямованості, ще — закриті особисті архіви тих, хто знав його й працював із ним і... книжка. Написана в останні роки життя з діалогів про театр із журналістом і театрознавцем «Сергій Данченко. Бесіди про театр». Вона вийшла незначним, як для настільної книжки шанувальника театру, тиражем, який дбайливо зберігається центральними бібліотеками країни.

«Я думаю, що абсолютне щастя, якщо воно взагалі можливе, це лише коротка мить, миттєвість. Людина може бути щасливою в роботі, яку любить і в якій знаходить глибоку насолоду, адже професійна реалізація — це справді один із найважливіших чинників щастя, але ним не обмежується. Родина, здоров’я, стосунки з близькими... Ідеально, коли все це виявляється таким, яким його хочеш бачити. Але ідеального не буває...» — говорив С. Данченко.

Що ми маємо сьогодні? Жодної пам’ятної дошки ані в Києві, ані у Львові. Меморіальна кімната у центрі нашої столиці, що гине в забутті, що розбирається «на згадку» поціновувачами антикваріату. Ні на початку тисячоліття, ні нині влада Києва й України не вважала за потрібне увічнити пам’ять талановитого українського режисера, який зробив для вітчизняної культури значно більше за багатьох, нині шанованих.

«Недекларований опір етнографічно-побутовому мистецтву вимагав віднайти щось вочевидь відмінне за своєю природою. Мені дуже подобалася поглиблено психологічна драматургія, це було якраз те, що мало протистояти поверховості побутового етнографізму. Але дуже швидко прийшло розуміння: театр має свою мову. Я не кажу, що психологізм не здатен слугувати мовою театру — театру цілком природного і дивовижно сильного. Але зрозумівши мову театру метафоричного чи поетичного, я вже не зміг не звертатися, передусім, до таких постановочних рішень, де б переважали суто театральні умовні засоби виразності. Такою була моя еволюція, якщо говорити про напрями й вибір моєї театральної мови», — зізнавався Сергій Володимирович.

У роки розквіту режисера не позбавляли ні державних премій, ні нагород. І в роки перебудови він продовжував керувати театром, хоча багатьох змило хвилею нововладдя. Вірність вічним цінностям забезпечила непорушність його авторитету за життя. Ні на що інше, крім людської вдячності та пам’яті авторитет театрального режисера, чия творчість, не зафіксована телевізійною камерою, йде у вічність незабаром після свого творця, спиратися, на жаль, не може.

«Щодо спілкування з керівництвом, ...либонь тричі за своє життя мені таки довелося говорити: «Якщо так, то я піду з театру...» Ситуації бували різні. Могли викликати... сказати одне, відтак за день-два міг зателефонувати якийсь функціонер і почати вимагати зовсім іншого. Починаю пояснювати — чому це зробити доволі важко. Коли вже він все одно своє: треба і край, «гаразд, — кажу, — дайте розпорядження у письмовій формі, я виконаю». Можете не вірити, але ні одного такого документа я жодного разу не отримав! По телефону теревені правити легко, а от засвідчити свою відповідальність на папері пороху не стане, бо хто ж захоче власноруч розписатися в тому, що він профан чи глибоко не розуміє справи, якою займається. Бажаючих небагато», — зізнавався Данченко.

Проте Театр ім. І. Франка, яким Сергій Володимирович керував половину свого життя, раз на рік проводить Дні пам’яті режисера — показом його вистав, круглими столами, виданням буклетів, йому присвячених. Напевно, за теперішніх часів, це немало. А ось чи достатньо?

Книжка «Бесіди про театр», яка цитується тут, — унікальна. І тим, що над текстами, зібраними з діалогів, режисер працював цілеспрямовано, відкладаючи поточні справи, паралельно з репетиціями «Короля Ліра», який уже, на жаль, не йде на сцені театру.

Режисерська книжка — це традиція, яку порушувати немає сенсу, та й не можна. Однак стосовно Сергія Данченка вона ледве не була порушена — адже записана книга бесід з режисером практично в останні роки його життя. Існує її продовження, яке очікує на мецената та на свій вихід у світ. Якщо перша книжка присвячена питанням професійним: про театральну режисуру, про акторів, про велику драматургію, про керівництво театром, то продовження книжки містить діалоги про вічне: любов, внутрішню свободу, про владу, про нез’ясовне, про багато що інше, принципово важливе для великого режисера та необхідне для кожного, хто позиціонує себе як людину мислячу: хто ми? Звідки і куди прямуємо?

«Питання сенсу життя суто особистісне, напевно, кожен вирішує його сам. Відповідь далеко не завжди треба виносити на загал. Для мене цей сенс полягає у творенні духовного в житті людини, навертання її на шлях удосконаленння... Увесь сенс існування людини у світі — це духовне самоудосконалення. Втім наскільки воно не відбуваєтья, настільки можна твердити, що своє існування людство програло», — зі смутком зізнавався Данченко...

P.S. : 17 березня в день народження режисера франківці покажуть останню роботу Сергія Володимировича Данченка, виставу «Пігмаліон» Б. Шоу (у головних ролях — Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Богдан Бенюк та інші актори).