Річниця втрачених ілюзій
— Чи були виконані пам’ятні шість студентських вимог?
— Жодна з них не була виконана. За винятком відставки Кабміну Масола. Також дуже гостро стояло питання про те, щоб наші хлопці не йшли воювати в гарячих точках. Це ми виконали теж дуже швидко. Я пам’ятаю зустріч з солдатськими матерями на майдані перед Верховною Радою, коли до мене було одне-єдине звернення: «Леоніде Макаровичу, зробіть все, щоб наші сини не вмирали за чужі інтереси».
А от, скажімо, якщо було б виконано питання дострокових перевиборів парламенту, Україна зараз розвивалася б по-іншому сценарію. По-перше, не оговтались би так швидко комуністи і не почали б проводити свою антинезалежну політику. По-друге, тоді, на хвилі всенародного бажання незалежності держави, ми могли обрати незалежний український парламент за українськими законами в незалежній Україні. Тому що той був обраний ще в Радянськiй Україні за рішенням КПРС.
Була також велика соціальна програма у студентів — її також не виконали. У підготовці цієї програми велику участь взяла парламентська «Народна Рада», очолювана Юрієм Юхновським. Але після того, як ми її прийняли — сталося так, як завжди у нас стається: прийняли і забули. Скільки вже прийнято у нас за ці десять років блискучих і програм, і указів, і Конституція непогана прийнята — але хто це все виконує?
— Сьогодні дивно, що проти студентів тоді не була застосована сила.
— Для того щоб зрозуміти це, треба перенестись в той час. В 1985 році почалися перебудова, гласність, критика. ЦК КПРС давав директиви національним компартіям, кого треба критикувати. Тоді в цілому у суспільстві така атмосфера була, і вважатись демократом було високим званням. Тому всі хотіли бути не просто демократами, а ультрадемократами. І я — продукт тої епохи. Коли мені рекомендували спершу викинути студентів, а потім переселити їх в інше місце, — я весь час був під враженням цієї перебудови, демократії, перетворень. Відверто скажу — я вірив у демократію і думав, що всі люди страшенно її хочуть. Це я сьогодні бачу, що дуже багато людей не знають, що це таке, а ще більше не хочуть. Тоді це було паростками нового життя після тоталітарного тиску, і я не міг допустити насилля над студентами. Це небачене в історії тоталітарної держави дійство, тим більше, що тоді Україна була ще радянською республікою. Це була повага до свободи, демократії і віри. Сьогодні, після цих жорстоких 10 років, ми бачимо, що вже ніхто на ці цінності не звертає уваги. На перше місце стали доцільність і особистий інтерес.
— З огляду на сьогодення, чи не здається вам марною акція студентського голодування?
— Ні. Ми провели референдум в 1991 році, прийняли Акт про незалежність, десятки законів. Далеко не всі вони виконані. Але якби не було усіх цих кроків, не було б і дороги до демократії, до незалежності. Ця дорога захаращена зараз різними проблемами до такої межі, що інколи важко сказати, чи є там попереду свобода слова, демократія і т.д. Але вона є, і ми йдемо до неї. Факт студентського голодування — це цеглина, а може, більше, ніж цеглина, у філософію і практику державної незалежності.
Тут, на мій погляд, є інша проблема. Сьогоднішня молодь могла б виявляти більше політичної активності. Подивіться на студентів, які голодували. Частина з них — депутати Верховної Ради України, частина — депутати місцевих рад, інші працюють в виконавських структурах, займаються наукою — вони всі в дії, не загубилися. Тобто це були політично активні люди. І я вважаю, що якби кожна молода людина пройшла через якісь політичні випробування: хто через депутатство, вибори, хто через акції протесту і інше — ми мали б зовсім іншу молодь. Молодь повинна демократичним шляхом йти до влади. Не треба дивитися на те голодування, як на одноразовий акт протесту. Це паросток усвідомленої активності молоді, якої зараз нам так не вистачає.
