Рівняння

Каюсь, не знав...

Цей фільм я подивився майже випадково, пізно ввечері, скоріше навіть уночі. Вразила і стрічка, і прізвище режисера. Виявилося, що Джордж Лукас, той самий Лукас — творець всюдипроникних, суперуспішних «Зоряних війн», починав у кіні абсолютно по-іншому, з картини, схожої більше на півторагодинну тоталітарну галюцинацію — «ТНХ 1138». Незвичайне кіно, дуже своєрідне.

Колись був у моєму житті період захоплення всім радикальним, авангардовим, нонконформним. Особливо зачаровували всілякі незрозумілості в текстах або назвах творів, дивні слова, надто ж цифри, включені в текст за втаємниченою авторською логікою. Нестачу такої арифметично-художньої інформації намагався навіть компенсувати власним складанням чогось подібного. Виходили дурниці. Потім до тої цифірі зовсім охолов, і мій бунт набув більш анархічних, розхристаних форм... Але в суспільство все одно довелося повернутися, укласти негласний договір, вбудуватися в соціальну ієрархію на правах одиниці, — чого так довго вдавалося уникати. Так ось, цей фільм....

У ньому чисел більше ніж достатньо. Антиутопія взагалі вимагає чіткого, наказового дискурсу, кришталево ясної і проартикульованої ідеології. Проте Лукас наче навмисно заплутує мову героїв. Більшість розмов у «ТНХ 1138» являють собою складне плетиво чисел і слів: числа сиплються і марширують зусібіч, пробиваються крізь найменшу шпарину, означають і рухи, і стосунки, і живих істот, і віру. Числа — це влада маси. Невипадково тут навіть нема ніяк «старших братів»: маса керує сама собою і карає сама себе, весь час щось обраховуючи, я їду в метрі, приходжу на роботу, повертаюся додому, дивлюся телевізор, сплачую податки, прокидаюся, їду в метрі, приходжу на роботу, повертаюся додому, в принципі, все всіх влаштовує, майже ніхто нікого, за окремими випадками, ні до чого не примушує, все виглядає досить елегантно, багато білого і хай-теківський дизайн, хіба що інколи можуть бути невеликі розлади через недбале до вживання транквілізаторів або нещасливе кохання, але все це лікується. Герой і не збирається поставати. У боротьбі немає сенсу.

Майстерно і вміло відірватися від переслідувачів. Мчати забутими трасами. Кинути здохле авто. Довго йти на своїх двох, пробиратися крізь закинутий засмічений простір. Знайти цю кляту шахту. Дряпатися, чіпляючись за іржаві східці. Агенти з металевими обличчями кричатимуть, що там нема чого робити, мовляв, пропадеш задарма, потім відстануть: закінчиться кредит на моє переслідування, а разом із ним їх оцифрована пристрасть до полювання.

Лізти і лізти, стримуючи тремтіння спочатку в руках, потім у всьому тілі, сліпуча цятка зверху поступово розгортатиметься в коло.

Зробити кілька останніх рухів. Підтягнутися — я в школі це добре робив. Зіп’ятися на рівні ноги. Розгублено ковтнути повітря.

Побачити велетенське сонце на справжньому небі. Провести поглядом вечірнього птаха. Не знати навіть назв кольорів, у який все це забарвлено.

Кінець.