Роздвоєння
Запитання до народу в політиків було завжди. Без досконалого вміння апелювати до широких і не дуже народних мас не беруть не те що у великі, а й у маленькі політики. Запитують у народу здебільшого щось риторичне, щось таке, що передбачає заздалегідь відому відповідь. Оратор ні в якому разі не може допустити, щоб у аудиторії з’явилась хоча б доля секунди на обдумування. Бачили процес прийняття резолюцій на масових мітингах? Отож. Навіть якщо там записана вимога повісити всіх учасників мітингу головою донизу на арці Дружби народів, всі голосуватимуть дружно й одноголосно. Тому що, по-перше, не знають, за що саме голосують, по-друге, заздалегідь впевнені, що ніхто нічого із проголосованого виконувати не буде. Хіба що проголосувати за щоденний схід і захід сонця.
Ось так і живуть політики із народом в односторонньому політичному зв’язку. Кожна сторона вільна висловити будь-яке запитання й сама ж на нього належним чином відповісти. Та бувають, трапляються в житті моменти, коли односторонній зв’язок із народом вже не влаштовує політиків. Їм треба документально підтвердити всенародну підтримку, аби уникнути зайвих запитань: це не ми, це народ так повелів!
Питання приєднання України до угоди про утворення єдиного економічного простору з трьома колишніми братніми союзними республіками так і проситься на референдум. Цілком логічно, що першим зажадав цього лідер комуністів Петро Симоненко. Коли ж про те саме заявив лідер партії «Трудова Україна», за сумісництвом глава Нацбанку Сергій Тігіпко, обриси референдуму стали вже менше нагадувати привид комунізму, який з середини позаминулого століття так і не матеріалізувався належним чином у Європі. Першою реакцією на підтримку «Трудовою Україною» ідеї референдуму з приводу ЄЕП могли б бути слова чоловіка несимпатичної жінки, який щиро дивується появі в своєї половини коханця: «А вам навіщо?» — так і хочеться запитати в респектабельного банкіра і не менш респектабельного політика Тігіпка.
Та згодом крізь зовні непривабливе обличчя ЄЕП починають проглядати апетитні форми електоральної підтримки, якої у «Трудової України» з дня заснування партії ніяк не спостерігається. А спостерігається прагнення виглядати головним лобістом російських інтересів в Україні. Демонстративна русофілія більшості лідерів «ТУ» продовжує залишатися їхнім особистим «надбанням», ніяк не відображаючись на симпатіях виборців. Стільки сил і коштів витрачається на підтримку та просування в Україні російськомовної преси, на всілякі проросійські конгреси та акції. Скільки хорошого робиться для успіху в Україні російських театрів та естради, з якою впертістю просуваються на український телеекран списані в Москві російські «телезірки». А весь урожай від теплих почуттів до Росії значної частини українців забирають комуністи. Причому практично задарма.
Референдум у вітчизняних умовах є справою практично безпрограшною. Ще жодного разу українці не відповіли «ні» на запитання референдумного бюлетеня. Абсурдність ідеї референдуму виявив ще 1991 року тодішній керівник УРСР Леонід Кравчук. Мудрий політик поклав разом із бюлетенем, в якому в досить заплутаному вигляді пропонувалось підтримати збереження СРСР, бюлетень із питанням щодо підтримки декларації про суверенітет України. Народ радісно сказав «так» у відповідь на обидва запитання. Це дало можливість нівелювати підсумки референдуму всесоюзного.
Не треба витрачати зайві кошти на соціологічні дослідження, аби здогадатись, що українці в разі чого підтримають ЄЕП на референдумі. Абсолютно логічно буде в цьому ж референдумі поставити питання щодо вступу до ЄС. Видається, що і на це запитання теж буде позитивна народна відповідь. Принаймні дані наявних соціологічних опитувань це підтверджують. Це свідчить не про що інше, як про відсутність громадської думки як сталого явища в Україні. І політики із задоволенням користуються цією обставиною.
У разі, якщо ідея референдуму по ЄЕП таки оволодіє політичними масами, а сам референдум матиме не одне, а кілька запитань, будемо мати достроковий сплеск активності політиків, репетицію виборів і можливий перерозподіл сил на старті президентських виборів. Далеко не всі вітчизняні політики потребують цієї клопіткої й недешевої «військової гри». Багато кому ближчі «командно-штабні навчання», коли до зміни в розкладі політичних сил не долучаються широкі маси виборців. Найближчі дні покажуть, чи виявиться «референдумна ініціатива» звичайним інформаційним приводом, чи за цим стоять реальні сили, готові вкласти в референдум все, що належить вкладати в таку справу.
