«Розпломбувати Ніагару»

Сьогодні в країні — День української писемності та мови. Дата збігається в часі із днем вшанування пам’яті преподобного Нестора-літописця, з якого, власне, як вважається, й починається писемна українська мова, а також із 210-ю річницею з дня смерті видатного українського філософа Григорія Сковороди.

Зважаючи на передвиборні заяви, свято є більш ніж актуальним. Свого часу режисер Лесь Танюк казав, що знищити українську мову неможливо, тому що це те ж саме, що запломбувати Ніагару. «День» запитав Леся Степановича та інших експертів газети: В чому зараз полягають труднощі повноцінного функціонування української мови у власній державі? І що слід змінити?

Наталія БАРДІНА, доктор філологічних наук, завідувач кафедри прикладної лінгвістики Одеського національного університету:

— Можна відзначити три основні перешкоди функціонування української мови. Передусім, це недосконалість мовної політики, недосконалість системи освіти й недосконалість системних лінгвістичних розробок. Що стосується політики, то тут головне чітко розмежовувати рідну мову і державну або національну. Тому що в багатонаціональній країні рідна мова у кожного своя, різна. А державна, тобто та, яку обрано як основу державного будівництва — єдина. І другої державної мови в країні бути не повинно. Ми ж будуємо державу не з федеральною, а з унітарною структурою. Але робити це потрібно, враховуючи всі історичні й культурні особливості своєї країни. Нерозуміння людьми намірів влади веде до лицемірства дітей і неуцтва й агресивності дорослих. І ось тут чималу роль відіграє система освіти. Тому що питання національної мови, національної самосвідомості тісно пов’язане з питаннями загальної культури. Людина, яка читає Чехова, Толстого Стендаля, Шекспіра сама усвідомлює необхідність мати свою сильну державу, уміє мислити діалектично. Ми ж сьогодні ростимо покоління «шарікових», які безграмотно пишуть і говорять усіма мовами. А нам потрібні космополіти. Люди, які володіють знаннями не тільки про свою, але й іншi світові культури. І однаково уміють їх цінувати. Потрібні набагато більше, ніж так звані патріоти, які нікого не чують, крім собі подібних. Зрештою, щоб зрозуміти себе, треба спочатку навчитися розуміти інших.

І третя недосконалість. Функціонуванню української мови заважає відсутність єдиних лінгвістичних норм. Як можна вимагати знання мови від пересічних людей, якщо самі лінгвісти досі не можуть домовитися як правильно говорити: «іде дощ» чи «падає дощ»? Нам не вистачає не тільки єдиних знань, але й хороших термінологічних словників iз різних спеціальностей. Нам не вистачає хорошої літератури і публіцистики українською мовою. Залишається сподіватися, що усе це тільки проблеми перехідного періоду.

Лесь ТАНЮК, голова комітету ВРУ з питань культури та духовності:

— Гадаю, що конфузії пов’язані все-таки iз самим статусом держави. Влада у більшості випадків не пов’язує існування української мови із самою сутністю держави. Вважається, що економіка, культура, мова, моральність — поняття самостійні й незалежні. І доки так буде, держава не зможе вийти з цієї кризи. Держава мусить усвідомити себе самостійною, а не вважатись провінцією учорашнього Радянського Союзу чи пострадянського СНД.

Українська молодь уже деякою мірою «розпломбувала Ніагару». Нині бачимо молодь, яка не боїться стрибнути в швидку бистрину. Молодь добре усвідомлює, що не потоне, бо вона є справжньою, українською, такою, яка завжди пливе проти течії. Велика риба, як відомо, завжди пливе проти течії. У неї немає того третього плавника, який при народженні вимагає плисти за течією. Це закон біології, а не закон людських взаємин. Я не знаю жодної великої людини в світі з неупередженою свідомістю, яка пливла б за течією. Саме такі люди, а їх в Україні чимало, й ліквідують усі мовні труднощі в Україні, і тим самим зроблять її справжньою.

Володимир ЗДОРОВЕГА, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— «День» нагадав про одне з найболючіших питань для України. У гіршому становищі перебувають хіба що наші брати — білоруси. Колись давно, ще років із двадцять назад, я читав вірш талановитого білоруського поета (на жаль, не пригадую прізвища), який передбачав загибель білоруської мови і по- жебрацьки просив, коли вона буде гинути, аби залишили бодай поетичні назви місяців, які є в білоруській мові...

Та загалом я переконаний, що стан і ставлення до української мови зумовлені історично. Про це написано багато книжок, тому це тема окремої розмови. Проте я хотів би звернути увагу на такий дивовижний психологічний феномен, який я б сформулював так: що є норма, а що є хвороба. Мабуть, немає іншого континенту, крім пострадянського простору, в якому б гарне ставлення до рідної мови вважалось ганебним. Нам часто стає соромно, спілкуючись iз тими ж поляками чи французами, для яких плекання рідного слова — найперший обов’язок, а не ганьба. Для них наша хвороба незрозуміла. Я вважаю нормою людських стосунків, нормою державної політики ставити власну мову на перший план. Ні в якому разі, звичайно, не слід зациклюватись на мовній проблемі, на захисті мови. Адже я за те, щоб наші діти знали багато мов. Одначе увага до рідного слова повинна бути на генному рівні. Це повинно бути природно, вважатись нормою, як це і прийнято в усьому світі, не зважаючи на глобалізацію, на цивілізацію та на всі інші «-ації», які ми вже пережили та продовжуємо переживати сьогодні.

Костянтин РОДИК, головний редактор газети «Книжник-Ревю»:

— Для того, щоб українська мова функціонувала нормально, потрібно єдине — жорсткий закон про мову. До цього входить і викладання українською в школах і ВНЗ, ширше запровадження використання української мови в ЗМІ, в рекламі, у видавничій сфері тощо.

Ігор ПАСІЧНИК, професор, доктор психологічних наук, ректор Національного університету «Острозька академія»:

— Одним із невід’ємних атрибутів повноцінного існування нації є мова. Те, що сьогодні в Україні збільшилося число шкіл та ВНЗ, у яких викладають рідною мовою — це позитивний фактор. Однак поза шкільними класами та аудиторіями ми одразу чуємо у спілкуванні перехід на російську мову. Це є свідченням білінгвістичного формування свідомості українців, у першу чергу завдяки сімейному вихованню. Усвідомлюю, що тільки за допомогою законодавчих норм змусити наших громадян перейти на спілкування українською мовою неможливо.

Однак з боку держави слід зробити багато кроків для створення передумов ширшого вжитку української мови. Це, зокрема, збільшення кількості книжкових видань рідною мовою, стимулювання розвитку національної культури та мистецтва тощо. І, в першу чергу, прикладом щодо вживання української мови повинні бути державні чиновники. Твердо переконаний, що прийняття закону про другу державну мову в Україні стане похоронним дзвоном не тільки для української мови, а й для української нації.

Наталія РУДЕНКО, директор навчально-виховного комплексу «Українська школа-гімназія», Сімферополь:

— Це дуже прикро — понад десять століть існує Україна, 13 років як вона незалежна держава, однак одна з визначних ознак нації — мова — в багатьох регіонах — у Криму, наприклад, та й не тільки! — практично у вигнанні. Чому? Бо наша еліта ще не виробила головного, що від неї вимагається: не сформулювала національну ідею, яка б об’єднувала всіх, щоб не було схоже на перетягування каната, коли одні тягнуть у бік Росії, інші — за Україну. Хочеться, щоб не тільки лідери нації, а кожен українець, кожен громадянин України сприйняли основні моменти широко розпропагованої національної ідеї: хто ми, українці, куди йдемо, яка місія наша у світі? Це кожен громадянин має знати, як «Отче наш». Без національної ідеї ми низько впали. Хіба можуть бути «пределом мечтаний» такі меркантильні речі, як підвищення зарплат, стипендій, пенсій?

А що треба, щоб формувалась не абстрактна, а саме українська держава? Все дуже просто: державну службу мають посідати тільки люди, які люблять цю землю, народ і мову, — це треба записати в Конституцію. А для цього всі кандидати на державну службу мають складати два серйозні екзамени — із знання мови, із українознавства. Треба створити всі умови для того, щоб цей екзамен був чесним і щоб його не можна було купити — це має бути комп’ютерне тестування.

Ольга КУЛАЙ, підприємець, в минулому — голова міської організації товариства «Просвіта», м. Чернігів:

— Пам’ятаю, на початку 90-х років, коли піднялася хвиля національного відродження, багатьом людям хотілося вивчати й удосконалювати рідну мову. Але невдовзі вся популярна преса русифікувалась, російською заговорили всі короткохвильові радіостанції, й українська поступово відійшла на другий план. Я вважаю, що тільки коли люди чутимуть українську мову, читатимуть нею періодичні видання та книжки, вони будуть розуміти її і користуватись нею, навіть спілкуючись у сім’ях російською чи татарською. Ось, наприклад, завдяки політиці україномовних звітів, яку веде податкова, ряд найпоширеніших у них фразеологізмів російськомовні люди вживають українською. Те саме було б, якби державною мовою виходили всі без винятку фахові журнали.

Другим чинником, який негативно позначився на якості української мови, стало введення нового правопису та полеміка навколо ще новішого. Це призвело до того, що багато людей, які в школі вивчали мову Загребельного й Гончара, стали замислюватись над письмом. Наслухавшись розмов про різні поправки чи нововведення, вони часом губляться, не знаючи, прийняті вони офіційно чи ні. А взагалі, схоже, нині ніхто достеменно не знає, що таке справжня літературна українська мова. Це призвело, на жаль, до повної мішанини, і, що найгірше, — в дитячих головах. Бо в книжках, виданих понад 13 років тому, вони читають одне, а в школі вивчають зовсім інше.

Отже, щоб виправити становище української мови в нашій країні, я вважаю, насамперед, потрібна її пропаганда, як у друкованих ЗМІ, так і в електронних. І це повинно відбуватись за підтримки всіх гілок влади. Друге — треба звести до мінімуму податки на видання друкованої української продукції.

Віктор МОЙСІЄНКО, старший науковий співробітник кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук, доцент:

— Найперше я хотів би вказати на приклад Росії. Хоч би як хто ставився до політики уряду цієї країни, слід констатувати, що там цілеспрямовано впроваджується цілий комплекс заходів на підтримку російської мови, регулятором яких виступає держава. І нам потрібно на всіх етапах ланцюга навчально-виховних закладів: дитячий садочок — школа — вищий навчальний заклад доплачувати вихователям і викладачам за навчання дітей і молоді української мови. Потрібно також з метою зменшення кількості учнів у групах, які вивчають українську мову, ділити класи на кілька груп. З Росії треба також брати приклад стосовно підтримки державної мови в медійному просторі. Наша влада в цьому плані діє настільки неефективно, що навіть спроби Національної ради з питань радіомовлення та телебачення вжити заходів щодо розширення застосування державної мови на провідних телеканалах по суті не дали помітних результатів. Не кажу вже про FM-радіостанції. Майже не використовується й такий важіль, як податкова та цінова політика щодо різноманітних видань і електронних ЗМІ в напрямі сприяння застосуванню ними саме української мови. За роки незалежності України можна було подібні питання тонко й поступово вирішити, але цього не зроблено.

Тетяна ІВАНОВСЬКА, здобувач кафедри української мови Кам’янець Подільського державногоуніверситету:

— Можна назвати багато об’єктивних і суб’єктивних причин, які призвели до сучасної мовної ситуації в Україні. Проте хвилює інше: чому в наш час, коли Україна є незалежною, виникають питання повноцінного існування державної української мови у власній країні? Я працюю у ВНЗ, і дуже часто ми разом зі студентами обговорюємо питання функціонування української мови. Зазначу, що молоді люди небайдуже ставляться до цієї проблеми. Студенти виокремили такі основні чинники, що впливають на рівень формування їхньої мовленнєвої культури:

Сім’я. На жаль, батьки, які виросли й навчались за Радянського Союзу, не можуть бути взірцем правильної літературної української мови, бо самі її не знають, спілкуються переважно суржиком або російською мовою.

Навчальні заклади. На них покладається особлива відповідальність — і навчання рідній мові, і формування національно свідомої особистості, патріота. Тільки та людина, яка знає історію та традиції свого народу, пишається належністю до певного етносу, буде гідним громадянином своєї держави.

Засоби масової інформації. Якщо проаналізувати співвідношення кількості україномовних і російськомовних газет, журналів, кіно- і телефільмів, FМ-радіо, то явну перевагу має продукція російської маскультури.

Відсутність державної мовно-культурної політики. До цього чинника молодь відносить занепад україномовних видань, брак навчальної літератури на рідній мові, бездіяльність влади щодо порушень статусу української мови як офіційної в державних структурах. Особливо тривожними є спроби деяких політиків «розіграти мовну карту» напередодні президентських виборів. Питання введення російської мови як другої державної може бути доленосним для України. Відомий мовознавець Лариса Масенко застерігає: «Країна, в якій панують мова та культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна постколоніальна».

На мою думку, вирішення мовних питань варто розпочати із виховання національної гідності та свідомості.

Ольга ЯРЕМЧУК, керівник дитячого гуртка українського фольклору:

— Кожна повноцінна країна має на увазі наявність єдиної для всіх національної мови, якою б пишався, знав і вживав будь-який поважаючий себе громадянин. В Україні, на жаль, такої одностайності немає. Можливо, тому провиною є специфіка існування Радянського Союзу, коли було визнано необхідність знання спільної для усіх республік мови, якою було обрано російську. Зручність спілкування єдиною мовою між народами підтверджується і сьогодні, але це не означає, що рідна мова має відпасти за непотрібністю. Національна мова пов’язує нерозривними узами людей одного походження у будь-якому місці земної кулі й дає зрозуміти, що ми з однієї сім’ї. І сьогодні, як ніколи, назрів розкол у цій сім’ї. Населення Східної України, що найбільш тісно контактує з російськими громадянами десятками років, звикло до вживання російської мови або, у найкращому разі, до «суржику», необдумано відкидає українську мову.