Зал був повний. І коли зазвучав гімн, десь у перших рядах заспівали. Прислухавшись, люди позаду, збоку, праворуч, ліворуч стали вплітати і свої голоси. Вони звучали не напоказ, а ніби для себе. Співаючі не надривалися, знали кожний рядок, і цей хоровий «експромт», схоже, давав їм задоволення самою можливістю стояти і співати свій національний державний гімн... Народився образ: співаючі гімн голоси — це голоси Марчука.

Пізніше Левко Лук’яненко розклав просту схему — є три сили: прокучмівська, ліва й національно-демократична. І заявив, що є тільки один кандидат-державник, здатний перемогти в першому ж турі. Аудиторія з розумінням сміялася, коли старійшина національно-демократичного руху запропонував більше не використовувати означення «національно-демократичний» — нехай, мовляв, дискредитована «демократія» залишиться в Кучми, а «ми будемо говорити про національно-державну силу».

Понад три сотні засновників і чотириста гостей зібралися на Київський форум. Мета — заснувати Всеукраїнське громадське об’єднання «У ХХI століття — з Євгеном Марчуком». З переконаністю, що «тільки завдяки запровадженню дійових форм самоорганізації український народ зможе відстояти свої конституційні права: на життя, на працю, на зарплату, пенсію». Серед багатьох знайомих і незнайомих облич та імен як подія сприймалася участь у засіданні й входження до керівних органів Миколи Плав’юка, останнього президента УНР у вигнанні, а також відомого громадського діяча, письменника й колишнього політв’язня Юрія Бадзьо.

Відразу пригадалося щире здивування лідера Руху В’ячеслава Чорновола, розтиражоване ЗМІ: мовляв, що об’єднує політв’язнів із генералом КДБ? Хоч тут, з урахуванням сили почуттів і непрощення системи в політичних жертв, скоріше, могло б виникнути інше запитання: який же моральний авторитет має генерал, якщо до нього тягнуться навіть ті, для кого образ КДБ — уособлення режиму, який покалічив їхні долі? Ніхто не має права звинувачувати і тих, хто постраждавши у боротьбі з режимом колись, і досі перебуває в статусі професійного антикомуніста. Реакція на пережите завжди індивідуальна. Але не завжди це найправильніша лінія: підтримувати, наприклад, Кучму — тільки тому, що в країні, завдяки, до речі, його політиці бездіяльності, набирають сили й ваги ліві настрої. Сама ситуація навколо В’ячеслава Чорновола й події у його фракції і партії саме й підтверджують — при однаковому ставленні до минулого, різним може бути ставлення до дня нинішнього й бачення перспектив...

Володимир Стретович, лідер ХНС, помічений останнім часом на всіх «промарчуківських» зібраннях, говорить: «Умови тоталітарного режиму та різкий перехід до демократичного розвитку призвели до поділу «наш — не наш». А це протистояння призвело до того, що влада почувається тимчасовою. Прийшли, покучкувалися, «покучмувалися», а там — трава не рости. Але йти собі геть не хочеться. І сьогодні є партії, які знають: якщо вони не підтримають цього Президента — вони не доживуть до жовтня, а якщо помиляться в підтримці — помруть після 31 жовтня, просто розчиняться в українському політикумі, бо вони вибудувані «під владу». А ті, хто тут, нехай вони не дуже сильні поодинці, але вони цілком свідомо пішли за Марчуком, і саме в боротьбі за свого кандидата вони будуть рости й загартовуватися як реальна політична сила».

З політичних сил, досить (а для декого — лякаюче) відомих, можна буде помітити національне об’єднання «Державна самостійність України», чия газета «Незборима нація» широко розповсюджувалася на форумі. Девіз «Українська держава понад усе!» не так давно викликав у Криму масову непритомність і вимоги до російського ЧФ «свистати» бойову готовність, а до Москви — негайно оголосити Крим російським. І дивно досі, що покоління, котре виросло на піснях «Жила бы страна родная, и нету других забот», «Раньше думай о Родине, а потом о себе», не обурюється єдино тим, чим можна було б: «понад усе!» має бути тільки людина, і в цьому головне завдання демократичної держави. Але, навпаки, виявляється, слово «українська» викликає жахи. Ну, час звикнути і Сходу, і Півдню — це тепер наша країна, іншої не буде. Хоча пояснювати на Південному Сході, що «націоналістичний» — це патріотичний, а те, чого вони бояться — ультра, завдання більш, аніж складне. Два береги дивляться один на одного — у одного в очах все червоне, у іншого — все у смолоскипах і гуркоті чобіт...

Але надія є. 18-річний студент Євген, син голови «Державної самостійності» Романа Коваля, пояснює, що ставка на реального кандидата Марчука, по суті центриста, вже сама по собі рух назустріч. А як бути, якщо те, що крайній спектр справа визначає, як найкраще і правильне — зліва від центру сприймається, м’яко кажучи, з трудношами? «Ви знаєте, — говорить юний націоналіст, — мета відродження країни настільки велика, що зараз і найбільш радикальні партії можуть поступитися якимись своїми амбіціями та принципами — задля досягнення цієї мети. Тільки через консолідацію, через пошук компромісу можна до чогось прийти. Мова не йде про відмову від своїх переконань, але загальнонаціональне об’єднання неможливе без пом’якшення полярності поглядів. І Євген Марчук може примирити те, що здається непримиренним...» Ось які цікаві діти підростають, виявляється, в країні...

Ті, хто старший, дивляться «специфічно». Ігор Баклан, директор Міжнародного віртуального університету «Освітяни», заснованого Міжнародною спілкою підприємців, займається створенням інформаційного простору України і впровадженням інформаційних технологій, а також української мови у світовий простір. Нещодавно спілка представила свій новий сервер: уперше було створено електронну бібліотеку української літератури, якої не існує в Інтернеті. «Чому Марчук?». Ігор Баклан відповідає:

— Це дуже інтелігентна людина — він починав як учитель української мови, і це його великий плюс. І весь його шлях говорить про досвід і компетентність. І, окрім того, Президент — це ж обличчя України. І це обличчя дуже симпатичне. Я гадаю, що Марчук — це поки єдина кандидатура, яка здатна витягнути Україну. Я сам математик, працюю в галузі інформаційних технологій, і мені дуже сподобалося твердження Марчука, що в ХХI сторіччя кожний український політик повинен йти не з булавою, а з комп’ютером.

Валентини Деменчук, референт головного конструктора КБ Київського радіозаводу:

— Я іншого кандидата не бачу. Марчук найбільш прохідний за своїми якостями. Перше — це його патріотизм, професіоналізм, порядність. А зовнішні дані — взагалі ставлять його поза конкуренцією. І він може перемогти і на Заході, і на Сході. Бо він свою думку формує не за принципом «червоне — біле», а «бідна Україна», треба всім разом її витягати. А добре жити хочуть і там, і там. У України немає проблеми «Схід — Захід». Це штучно створена проблема. І вона вирішиться матеріальним добробутом. Коли люди будуть нормально жити, вони перестануть шукати противників на іншому березі. І Євген Кирилович може стати лідером всього народу.

Директор Інституту проблем електронної техніки УАН національного прогресу, академік Віктор Сергійович Ракитянський:

— Особистість Євгена Кириловича — сильна особистість. А лідер нації повинен бути сильним. Президент — це той, хто попереду стоїть і йде. А не той, кого треба вчити, і хто не знає, кого раніше зі своєї купи референтів слухати. Найголовніша якість політика — вміти приймати рішення. Він призначається народом на посаду. А посада повинна мати певні критерії. Якщо їх немає — то це, даруйте, просто чиновник для виконання ритуальних обов’язків. А Євген Кирилович — він відповідає всім вимоги до лідера. Він здатний об’єднати загальною ідеєю всю націю — тобто всі народи на території України, а не тільки тих, хто за паспортом українець. За рахунок чого? За рахунок правильного підходу до загальнолюдських понять. Ми опинилися на руїнах. За 5 років після війни Україна постала з попелу. А за 5 років нинішнього правителя з його командою — ми з нормальної країни стали руїнами, попелом. Причому, у нас — країна парадоксів: народ вимирає — а рейтинг Президента зростає. Про це треба кричати: чому народу нав’язується такий брехливий образ? Або інше запитання. Хто поставив Лазаренка? Хто відповідає? Правильно один депутат сказав — у нас все несправжнє. А треба так зробити, щоб все було справжнім. І Євген Кирилович це зможе.

Ольга Стрешенко, письменниця, працює зав.бібліотекою:

— Я вболіваю за долю України. І серед усіх кандидатів, я вважаю, Євген Марчук — найбільш відповідний. Я гадаю, що він впорається з корупцією, яка пронизала всі поверхи влади. І він об’єднає обидва береги Дніпра. І комуністів, і націоналістів. Народ дасть йому сильну президентську владу, а він зуміє нею розпорядитися. І нехай йому Бог допомагає!

Іоанна Борисівна Дубровіна-Заболоцька, художник:

— Це реальна сила, яка зможе допомогти людям. Я сюди прийшла, бо порекомендували знайомі. Так, йде слава. Я сподіваюся до цього й сама докласти руки. У мене велике коло знайомих серед інтелігенції, яких можна зацікавити. Звісно, президент такої держави, як наша, повинен мати такий представницький вигляд — як митцеві мені це особливо імпонує. І я сиділа на засіданні й думала — і про імідж, і про рекламну кампанію, про те, що це можна зробити дуже красиво й вишукано... Мені дуже сподобалося, як і що він говорив, його сила, врівноваженість. Хоча це не мій тип мужчини, але він справляє дуже велике враження. Він говорить інтелігентно, цікаво, образно, я б навіть сказала — поетично. Великий інтелектуальний запас, сила знань, і взагалі — у людини є характер. Хирлявих мужиків на чолі нам вже досить — хочеться надійності.

Оскільки практика останнього періоду «демократизації» України показує, що ЗМІ відвідують заходи Євгена Марчука «без наслідків» — тобто не інформуючи згодом телеглядачів, читачів і радіослухачів, має сенс, мабуть, дати можливість бажаючим подивитися, що зацікавило в його промові художницю Іоанну Борисівну при її першому знайомстві.

ЄВГЕН МАРЧУК, ЗАКЛЮЧНИЙ ФРАГМЕНТ:

...Закономірно постає запитання: хто може стати тим сміливцем, який зважиться ступити на громадську Голгофу після наступних президентських виборів? Запитання не риторичне, бо нинішня правляча верхівка залишає після себе не просто «країну-руїну», а щось набагато гірше і складніше. Бо процеси і в економіці, і в суспільстві зайшли так далеко, що без чіткого, прагматичного, вольового обов’язково патріотичного бачення перспективи держави жоден з тих, хто декларує наміри взятися за цей гуж, не спроможеться зробити навіть кілька реальних кроків, які могли б змінити ситуацію. У цьому контексті запитання — хто і яким чином стане загальнонаціональним лідером — не уявляється передчасним. Хто і яким чином зламає хребет корумпованому державному спруту і примусить українські гроші повернутися в країну, щоб вони запрацювали на Україну? Хто увімкне зелене світло для найпершого кредитора держави — власного громадянина, не обманюючи черговими обіцянками про підтримку і водночас, душачи його податковими обкладеннями? Хто реально почне сприяти загальнонаціональному і громадянському примиренню? І зрештою домовиться про те, щоб мертві не тягнули за собою живих. Хоч би скільки додавати цих проклятих і болючих «хто?» — без розуміння того, що це має «саме той», хто пропонує і проведе безумовне і всюди верховенство закону і тільки закону, і що він вже знає, як цього домогтися, ми не повинні мати жодних ілюзій ні стосовно того, хто заходиться в патріотичному риданні і співанні, ні стосовно того, хто безсердечно експлуатуватиме популістський жанр... Посада президента — це не полігон для експериментів над власним народом...

Як відомо, націю, яку роздирають непримиренні, часто штучно чи умисно надумані ідеологічні протиріччя, важко об’єднувати навколо якоїсь простої, але необхідної мрії-ідеї. Але хіба ідея майбутнього, яке може виразно проступити, скажімо, за п’ять найближчих років — хіба це не причина і не привід припинити безглузді пошуки гріхів заходу перед сходом, нації перед нацією, лівих перед правими чи навпаки?..

Те, що зал аплодував стоячи — про це говорити, мабуть, зайво: кожний кандидат, який має свою опору, вочевидь, так само щиро і гаряче сприймається тими, хто повірив йому і в нього.

Ті, хто вагається, запитують з повними на те підставами: починаючи із Заходу, обручившись iз патріотами — з чим іти на Схід? Адже от що цікаво: попередню владу обирали на Сході за те, що вона обіцяла, і підтримували на Заході за те, що вона не виконувала цих обіцянок. А вона й не збиралася, і не могла виконати: будь-яке спекулятивне базікання про мову, про союз з Росією (на її умовах) закономірно закінчувалася, коли кандидат приймав державу в управління. Тепер же схеми традиційної брехні закінчуються. Для цього є, до речі, і об’єктивні причини: шматок хліба, який (дожили!) є не у всіх як на Заході, так і на Сході, впливає на громадську свідомість, мабуть, сильніше, аніж туманна перспектива залишитися без роботи через незнання державної мови. Люди без роботи, а з роботою — без зарплати, а із зарплатою — все одно з боргами... Що ділити жебракам?

Але бажаючі наповнити Крим, Донбас абощо величезною кількістю друкованої продукції з портретами Євгена Марчука на тлі гасла «Державної самостійності» будуть неодмінно. Спокуса велика — заробити «дешево і сердито». І перспективи непогані. І що буде? Платон Коцеруба, студент, лідер громадської організації «Молоді республіканці» відповідає:

— Буде нелегко. Ідея консолідації нації ще не звучала у наших політиків як мета і засіб відродити країну. А як лідер молодіжної організації я можу сказати, що хлопці Сходу і Заходу нічим не різняться один від одного, їх хвилює одне й те ж, і вони всі свідомі українці. І у нас немає причин для насаджуваної нам роз’єднаності. Марчук — рішуча людина, він пішов на такий крок і йому буде тяжко, але саме рішучість йому допоможе. Він дійсно видатний політик, наскільки я за ним міг стежити у ЗМІ, він не зробив жодної помилки. Навіть персона Євгена Кириловича говорить сама за себе, і він здатний примирити крайнощі. Я гадаю, що вони підуть від агресивності, і навіть зрозуміють суто політичні популістські ноти, які можуть по різному звучати в різних регіонах.

Прагматичний погляд на такі тонкі матерії говорить про те, наскільки простіше буде найбільш дієвому поколінню ХХI віку будувати життя — і своє, і країни. Допоможемо їм вже сьогодні?

...Київський форум вирішив ініціювати скликання засновницького форуму Всеукраїнського громадського об’єднання «У ХХI сторіччя — з Євгеном Марчуком» 5 червня 1999 року в м. Києві.