Румунський урок
Серед фільмів цьогорічної «Молодості» найпомітніші були ці два. Вони відчутно випадали з ряду інших. Обидва спантеличили значну частину фінальної публіки. І, що найдивніше, обидва румунські.
Причину подиву зараз поясню. Що знали ми про румунське кіно? Трохи старші глядачі можуть пригадати пригодницькі стрічки про комісара Міклована — такого собі карпатського лицаря без страху й докору, котрий сам на сам долав потужні нацистські угруповання та мафіозні синдикати. У мої дитячі 70 тіМіклован правив за Рембо, Термінатора і Супермена разом узятих. Ось, власне, і вся Румунія на екрані. Тож доволі дивною новиною стало присудження нинішньої весни в Каннах Золотої пальмової гілки стрічці Крістіана Мунгіу «4 місяці, 3 тижні й 2 дні». Отже, нагодою подивитись картину треба було скористатися, хай навіть показували її аж о десятій вечора.
У конкурсі «Молодості» брала участь друга румунська стрічка, «Каліфорнійська мрія» Крістіана Немеску, його перший і останній повнометражний твір: торік режисер, якому не виповнилося ще й тридцяти, загинув у автомобільній аварії.
У «4 місяцях, 3 тижнях і 2 днях» йдеться про двох подруг- студенток, одна мусить зробити підпільний аборт. Власне, події фільму тривають один день у Румунії Чаушеску в 1987 році, від тривожного ранку в гуртожитку аж до розв’язки в готелі. «Каліфорнійська мрія», в свою чергу, — то сучасніша п’ятиденна історія з життя провінційного містечка, в якому застряг цілий ешелон із американськими вояками, зупинений впертим станційним доглядачем, якому не подобається поведінка США у сусідній Югославії. Остання історія більш фантасмагорична, однак і там, і там панує те, що можна назвати реалізмом: побутові подробиці, не прості характери, щоденні клопоти. А відірватися неможливо.
Бо справа не в самих сюжетах. Бо замість аборту чи ешелону НАТО могло б бути щось інше; соціополітичні реалії, при всій їхній пізнаваності, — то лише тло для важливіших речей. Розповідаючи свої реалістичні історії, і Мунгіу, і Немеску роблять якусь таку маловловиму, але воістину чарівну операцію... Вони беруть оту обшарпану, нужденну реальність до- або післяреволюційної (різниця, вочевидь, невелика) Румунії і виводять її на рівень високої драми. Все таке звичайне і малобюджетне, зняте тремтливою камерою, але це тремтіння дорогого варте — завдяки йому зображення наповнюється шаленою динамікою, випліскується потоками емоційних, тривожних образів. Про ці фільми можна писати ще багато, та тут є особливий урок для українських кінематографістів.
І Немеску, і Мунгіу з’явилися неначе нізвідки. Обидва скінчили один і той же Університет театрального мистецтва і кінематографа в Бухаресті, стажуватися за кордон не їздили. Чомусь здається, що в Румунії, котра ще при Чаушеску потерпала від тотального, аж до карткової системи, дефіциту, а потім тяжко вибиралася з тих комуністичних тенет, — у молодих режисерів навряд чи були кращі стартові умови, аніж в їхніх українських колег. Більш того, ми хоч можемо похвалитися славетним минулим — «Землею» та «Тінями забутих предків», а в них, як на мене, не було й того. Але свої злидні, руїни та фактичну відсутність кіношколи вони перетворили на нову якість кінематографа — нову не тільки для них, а й, як з’ясувалося, для світового кіна загалом. І виникає резонне запитання: чим ми гірші? Адже тепер якраз і настав час отаких негучних, проте жорстких історій, такої собі реінкарнації реалізму. І, я певен, таланти для того, як показала та ж «Молодість», є. Треба лише трохи, зовсім трохи, допомогти, бодай доброї плівки дати, приміром. Решта докладеться.
Бо, кінець кінцем, мусить же бути колись і в нашому кіні свято.
