Самотність переможених
Учорашнє пленарне засідання Верховної Ради, на відміну від попереднього, що продовжувалося понад добу, тривало близько чверті години. За цей час депутати більшості встигли ратифікувати угоду між урядами України й Ізраїлю про врегулювання претензій у зв’язку з катастрофою Ту 154 над Чорним морем таухвалити постанову про перерахування одноденного заробітку народних депутатів сім’ям шахтарів, котрі загинули в результаті аварії автобуса 17 грудня в Криму. Голосували парламентарії руками, оскільки система «Рада», яка зранку функціонувала нормально, через деякий час знову була виведена з ладу. (Лідер фракції СДПУ(О) Леонід Кравчук навіть заявив журналістам, що вважає за необхідне звернутися до прокуратури з проханням порушити кримінальну справу стосовно тих, хто займається псуванням державного майна.) «Більшовики» також затвердили календарний план роботи наступної, п’ятої сесії ВР. Усе це відбувалося на фоні шумових ефектів, які створювали представники «Нашої України», БЮТ і Соцпартії, котрі, як і раніше, окупували парламентську трибуну та президію. До речі, «завойовники» президії вже не тільки співали Національний гімн, а й розмахували державним прапором, який у мирний час встановлюють біля крісел парламентського керівництва. Усе це, як кажуть, було б смішно, якби не було так сумно...
Відмова опозиції зняти блокаду після того, як голосування із законопроекту про зміни до Конституції стало здійсненим фактом, свідчить, швидше, не про довгостроковість цілей, а про убогість тактики. Координатор парламентської більшості Степан Гавриш кращої думки: в інтерв’ю журналістам він припустив, що до планів опозиціонерів входить перешкоджання спікеру відкривати пленарні засідання протягом 30 днів, даючи тим самим Президенту підстави для розпуску Верховної Ради. Власне, лідери «трійки», зокрема Юлія Тимошенко, цього і не приховують. «Ми за те, щоб парламент розпустили, щоб оголосили нові вибори, на яких обрали б тільки представників опозиційних партій і блоків...», — із традиційним апломбом заявила вона журналістам ще 23 грудня.
Нагадаємо, що 13 листопада Президент України звернувся до Конституційного Суду з проханням про офіційне тлумачення положень Основного Закону, які визначають підстави для дострокового припинення главою держави повноважень Верховної Ради. Апелювати до КС Президента спонукало систематичне блокування роботи нинішньої сесії «певними депутатськими групами і фракціями», яке на той час загрожувало вчасному прийняттю бюджету на 2004 рік. Частина друга статті 90 Конституції свідчить: «Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися». У конституційному поданні Президент просив КС розтлумачити, зокрема, скільки пленарних засідань повинні не розпочатися для того, щоб вжити заходів, передбачених цими статтями Конституції. Це звернення глави держави стимулювало депутатів до подолання чергової парламентської кризи, і необхідність у роз’ясненнях Конституційного Суду стосовно цього тоді нібито зникла, але це не означає, що ця тема втратила актуальність. «Те, що відбувалося в парламенті протягом цих двох днів, крім неприємного осадка і почуття гіркоти, нерозуміння, якими ж мотивами керувалася передусім «Наша Україна», блокуючи проведення цієї політичної реформи, нічого не викликало», — сказав Леонід Кучма, відповідаючи на запитання агентства Інтерфакс-Україна на прес-конференції в Керчі. Президент відзначив, що «практично ініціатором» політичної реформи «були всі парламентські та політичні сили, які задекларували цю реформу задовго до того як Президент офіційно ініціював її два роки тому». Главі держави вторить прем’єр-міністр, на думку якого прийняття рішення стосовно законопроекту про зміни до Конституції «відкриває шлях до практичної реалізації положень, яких опозиція так довго вимагала».
До методів опозиції можна віднести й обвинувачення більшості в тім, що «країна виявилася на порозі політичної кризи». А також створення своєрідного «надзвичайного комітету» — «спеціальних робочих груп», які, зі слів лідера УНП Юрія Костенка, дозволили б «координувати діяльність опозиції із низки напрямів, а саме: інформаційне забезпечення (під керівництвом соціаліста Юрія Луценка), правове забезпечення — зовнішні відносини (Сергій Головатий, БЮТ), внутрішні справи (Микола Катеринчук, «Наша Україна»), робота опозиції у Верховній Раді (Анатолій Матвієнко, БЮТ), підготовка загальнонаціональних акцій (Роман Безсмертний, «Наша Україна»), робота з дипломатичними представництвами (Олег Рибачук, «Наша Україна»). Нічого не нагадує?
До речі, від «НУ», СПУ і БЮТ перепало не тільки політичним противникам, а й учорашнім союзникам. Керівництво Компартії «в односторонньому порядку розірвало угоду, згідно з якою опозиційні сили виходили з єдиної позиції: будь- яким змінам до Конституції може передувати прийняття закону про вибори народних депутатів на пропорційній основі», — йдеться у спільній заяві трьох опозиційних сил. «Ми констатуємо утворення коаліції комуністів і пропрезидентських олігархічних фракцій та закликаємо виборців дати оцінку такому об’єднанню», — заявляють автори звернення. От тобі й маєш: піарила-піарила «трійка» лідера КПУ Петра Симоненка, переконуючи виборців, що опозиція може бути єдиною, попри ідеологічні протиріччя, — а тепер закликає електорат дати оцінку «коаліції комуністів та олігархів». Комуністи, щоправда, при цьому намагаються зберегти хорошу міну: мовляв, це не ми до влади приєдналися, а вона до нас тощо. Але якість політики вимірюють вчинками (хочеться сподіватися, що виборці справді зуміють оцінити пропоновану їм «якість»), а не деклараціями і не душевною оголеністю. Тим більше, що, наприклад, одкровення опозиційних депутатів, які ночували в сесійному залі, на тему зміни ними шкарпеток просто під парламентською трибуною, можливо, і були б хороші для переможців, — але в цій війні переможці не вони. Якщо, звісно, взагалі може йтися про переможців...
Задля справедливості слід зазначити, що «міни», на які сьогодні раз по раз натикається наш нинішній вищий законодавчий орган, закладали ще в період виборчої кампанії. Про те, яким чином формували передвиборні списки, зокрема, «Нашої України», «День» свого часу писав більше за інших, викликаючи тим самим незадоволення представників оточення Віктора Ющенка . Тих, які заради задоволення своїх амбіцій готові заглушити в собі голос здорового глузду. Тих, чия тактика — не переговори з потенційними однодумцями з парламентської більшості (а такі є, особливо серед депутатів-мажоритарників), не спроба переграти противника політичними методами, а силовий тиск — той самий «лом», проти якого більшість і цього разу знайшла свій «прийом». Але радикалізм несумісний із конструктивізмом. «Помилка «Нашої України» в тім, що вона спробувала вирішити питання зміни політичних епох на вулиці задовго до президентських виборів і втратила шанс дискусії, діалогу в стінах парламенту, — сказав в інтерв’ю «Дню» Степан Гавриш. — До парламенту привнесено політику площі, політику вулиці, коли не сприймають жодних аргументів». Як позначиться така тактика на рейтингах лідера «Нашої України», покажуть, імовірно, соціологічні дослідження. А ось реакція Заходу не примусила себе, як бачимо, довго чекати. Адже невипадково посол США в Україні Джон Гербст, як уже зазначав «День», на лекції в Інституті міжнародних відносин назвав обвинувачення американців у підтримці української опозиції «нісенітницею». «Голосування в Верховній Раді з таких важливих для нас питань, як відправка українських військ до Іраку та Ліберії, засвідчили, що опозиція, не вагаючись, стає на позиції, які суперечать нашим інтересам», — констатував пан посол. Якщо подивитися, як «проринкові опозиціонери голосували проти захисту прав інтелектуальної власності, стає очевидним, що тут ми маємо справу аж ніяк не з ангелами й аж ніяк не з тими, хто діяв би за нашою вказівкою», — відзначив також Д. Гербст.
Що можна сказати про кондиції українських політиків, які продають себе на політринку під маркою «неліва опозиція»?
