Сергій IВАНОВ: Не важливо, «в краватці» чи «без краватки», головне — результат

У ході переговорів секретарів Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука і Ради національної безпеки Російської Федерації Сергія Іванова, що пройшли у Києві 8—9 лютого, обговорювалося питання про вдосконалення механізму консультацій між апаратами СБ обох країн з питань, що стосуються нейтралізації можливих загроз нацбезпеки. Як повідомляє Інтерфакс-Україна з посиланням на апарат РНБО України, С.Іванов і Є.Марчук затвердили «Основні напрями співпраці між апаратом СБ РФ і РНБО України на 2001 рік». Документом передбачені зустрічі експертів з питань національної безпеки, взаємодія в боротьбі з міжнародним тероризмом, співпраця в забезпеченні гарантій безпеки телекомунікаційних систем і боротьбі з комп’ютерною злочинністю, а також ряд інших акцій в інтересах національної безпеки двох країн. РНБОУ і СБ РФ досягли домовленості про «супровід» на своєму рівні питання ядерної безпеки України. Як повідомив вчора журналістам Євген Марчук, з відповідною ініціативою виступила українська сторона.

Секретар російської Ради безпеки, який дав у четвер інтерв’ю «Дню», на думку багатьох російських аналітиків, входить до вузького кола найбільш впливових фігур з оточення Володимира Путіна. Деякі експерти називають його навіть неформальним віце-президентом РФ. До останніх ключових новацій Кремля, до яких, схоже, Сергій Іванов має найбезпосередніше відношення, можна віднести реформування російських силових структур і модернізацію російської політики в рамках СНД.

— Нова політика щодо СНД, заявлена вами на недавній конференції з безпеки в Мюнхені, мабуть, навряд чи означає відмову Росії від лідерства в Співдружності. У чому полягає тепер модель цього лідерства?

— За 9 років, що минули з моменту утворення СНД, багато хто пересвідчився в тому, що модель економічної інтеграції в рамках Співдружності не працює так, як хотілося б. За ці роки відбулися серйозні політико-економічні зміни в державах Співдружності. Усередині СНД виникли різні угруповання: це і Євро-азіатське економічне співтовариство, і ГУУАМ, і Ташкентський договір про колективну безпеку. Ми прийшли до висновку, що йти шляхом інтеграції потрібно саме настільки, наскільки бажає твій партнер. Силою не будеш милим. Намагатися когось заганяти в якісь союзи — це не в дусі нашої зовнішньої політики. У різних двосторонніх відносинах — різні реалії. Російсько-білоруський Союз — це один рівень інтеграції. Із другого боку, ЄАЕС, якщо вдасться, буде прототипом того, що раніше називалося Європейським економічним співтовариством: єдині митні, податкові правила тощо. Сказане аж ніяк не означає, що з державами, які не входять до складу перерахованих утворень, ми не прагнемо до співробітництва. З Україною ми маємо намір і надалі підтримувати відносини стратегічного партнерства. Однак, підкреслюю, ми не намагаємося нав’язати Україні правила гри, ухвалені в ЄАЕС або в Російсько-білоруському Союзі. Принцип російської політики в СНД, про який я казав у Мюнхені, зводиться до формули: різнорівнева та різношвидкісна інтеграція. Ми вважаємо, що саме на цій основі в далекій перспективі — якщо буде бажання та економічна зацікавленість сторін — можливе відродження певного співтовариства держав на пострадянському просторі.

Що ж до політичних питань, безпеки, то це ще більш віддалена перспектива. До неї треба підходити ще педантичніше. Однак iз Україною в цьому плані в нас останнім часом намітилася гарна взаємодія.

— Ви вживали словосполучення «ми не будемо нав’язувати...». «Ми» — це Кремль, «Газпром», російський бізнес?

— Російське керівництво. Російський бізнес — це інше. І Росія, і Україна прийняли, я впевнений, безповоротно шлях ринкових реформ. Тому взаємне проникнення капіталів — нормальна світова тенденція. І цей процес уже розпочався: найбільші російські компанії та банки зацікавилися українським ринком. Я думаю, в зацікавленості російських приватних чи навіть напівдержавних структур щодо української економіки нічого немає страшного. Бо можливість інвестицій визначають дві сторони. Якщо Україна не захоче, російський капітал сюди і не прийде. Але якщо українська і наша сторона вбачають у цьому вигоду — чого б і ні? Так само український капітал може йти в Росію.

— Багато хто в Україні побоюється, що присутність російського капіталу тут створює нову основу для бiльш жорсткої політичної «прив’язки» до Росії в майбутньому.

— Я знаю про такі побоювання. Однак тоді виникає запитання: а активна присутність в Україні американського або західноєвропейського капіталу — це не те ж саме? Чим вона ліпша?

— В Україні поширені два погляди щодо реалізації зовнішньополітичної стратегії — інтеграції в Євросоюз. Перший погляд — інтеграція в автономному режимі, другий — інтеграція разом із Росією. Настрої, що відображають останній, особливо посилилися після того, як стало очевидно, що Захід і Росія можуть домовитися про обхідний газопровід і без України. Яка позиція Росії з цього приводу?

— Ми розуміємо, що нині і в недалекому майбутньому — наскільки вистачає уяви — значну частину енергоносіїв Україна одержуватиме з Росії. Газ із Норвегії, великі обсяги нафти — з Каспійського регіону — це зі сфери теоретичних уявлень. Тому ми вважаємо, що наші базисні аргументи абсолютно справедливі і реалістичні. Західна Європа має потребу і сама зацікавлена в надійному постачанні російського газу. Отже, Росія і Україна мають виступати на європейському енергетичному ринку (і не тільки на ньому) як надійні партнери. Для цього потрібна передбачуваність на тривалу перспективу. Наприклад, сьогодні (8 лютого. — Ред. ) у Відні Рем Іванович В’яхірев вестиме переговори про постачання газу в Австрію (Росія постачає 90% споживаного цією країною газу) на період до 2024 року. На енергоринку, в плані термінів, по-іншому бути не може. Це чиста економіка. Я, до речі, не бачу підстав для неспокою України із приводу залежності від російського газу. Тим більше, що ми уклали пакетну угоду про постачання газу в Україну. Цього разу більш виразну, чітку і прозору угоду. Для нас, зазначу, це був не простий крок, особливо тому, що в першому кварталі ми постачаємо вам додаткові обсяги газу. Ми увійшли в становище України, хоч у нас тепер у Сибіру і на Далекому Сході стоять сильні морози. Що ж до газопроводів, то питання ще остаточно не вирішене. Поки ж зрозуміло, що навіть за умови реконструкції українських газопроводів, на думку наших експертів, їхньої потужності буде недостатньо для постачання всього обсягу російського газу в Європу, який планується в майбутньому. Тому ухвалено рішення про будівництво ще одного газопроводу через Польщу та Словаччину. Якщо проблему реконструкції української газотранспортної системи буде розв’язано, то зменшення російських газових потоків (і, відповідно, оплати у вигляді газу) через Україну не відбудеться.

Головне в питаннях нашого співробітництва із третьою стороною, з Європою — партнерство, а не конкуренція.

— Які підсумки, підписані документи тощо, на вашу думку, дозволять російській стороні вважати майбутню зустріч президентів у Дніпропетровську результативною?

— Ми визначаємо успішність зустрічі не лише кількістю підписаних документів. Ми вибудовуємо відносини з Україною на тривалу перспективу і на стратегічній основі. Жити нам поруч, ні ми вiд вас, ні ви вiд нас нікуди не дінемося.

— Особливо ми вiд вас?

— Стосовно деяких позицій, наприклад у космічній галузі, Росія залежить від України. Однак справа не в цьому, а в перспективі відносин, передусім — в економічному базисі цієї перспективи. Нам би хотілося, щоб у ході візиту було підписано рамкову угоду між РАТ «ЄЕС» і відповідною українською структурою про паралельну роботу енергосистем обох країн. Переваги тут очевидні: стабільнiсть обох енергосистем у разі кризових ситуацій і, в перспективі, можливість експорту електроенергії через територію сусіда на ринки третіх країн. Сьогодні в Росії таку взаємодію енергосистем налагоджено тільки з Казахстаном. Оскільки головні економічні інтереси як Росії, так і України зосереджені в Європі, ми б хотіли аналогічного співробітництва і з вашою країною. Крім того, це ще і довело б, що Росія і Україна — надійні партнери, здатні домовлятися на енергоринку. У Дніпропетровську планується також підписання угоди в галузі освоєння космосу. Ідеться про російські замовлення супутників та ракетоносіїв за конверсійними програмами для пусків із Байконура, з відповідним розподілом прибутків. Нам це вигідно, оскільки немає сенсу за рядом позицій створювати виробництва, які дорого коштують, якщо вони є в Україні. Планується ще низка угод, але я не хотів би їх коментувати, або, як кажуть у Києві, лізти поперед батька в пекло.

— Після перших зустрічей президентів Путіна та Кучми одне з головних вражень полягало в тому, що період «безкраваткової дипломатії» закінчився. На вашу думку, це плюс чи мінус для російсько-українських відносин?

— «Безкраваткова дипломатія» сама по собі непогана. Проте важливо, не «в краватці» чи «без краватки» ти ведеш переговори, а те, чого ти досягнув. Форма тут, по-моєму, не відіграє особливої ролі. У наших президентів склалися гарні робочі стосунки. Вісім зустрічей за рік — це про щось свідчить. Стільки наш президент не зустрічався ні зі Шрьодером, ні з Клінтоном, ні з ким. Це ще одне підтвердження стратегічного характеру нашого партнерства. А що стосується «персональної хімії» взаємин, то мені здається, що наші президенти давно порозумілися і можуть успішно спілкуватися як на формальному, так і на неформальному рівнях.