Серце титана

Позавчора ввечері перестало битися серце безперечно одного з найвидатніших людей України — Миколи Михайловича Амосова. Інсульт, який він переніс цього року, і порок аортального клапана не дозволили великому хірургу, лауреату безлічі міжнародних премій, заслуженому діячу науки і просто чудовій людині відсвяткувати наступного року своє дев’яносторіччя.

Важко підібрати слова, щоб показати всю велич і значущість Миколи Михайловича як для України, так і для світової медицини. Це — людина-епоха, зразок інтелекту та професіоналізму. За часів Системи він був одним із небагатьох, хто міг залишитися самим собою. «Напевно, не було, немає і не буде більш безкорисливого лікаря, ніж Микола Амосов, — говорить його колега і приятель академік Ісаак Трахтенберг. — За своє життя він прооперував понад 50 тисяч чоловік і жодного разу не дозволив собі взяти навіть скромного подарунка. Він навіть повісив біля входу до свого інституту оголошення: від пацієнтів подарунки не беремо». Можливість врятувати життя була для нього справжнім щастям. «Так, я щаслива людина», — говорив він іноді своїм друзям. Хоч багатьом його підлеглим так не здавалося. Вони просто не знали, що під суворою маскою ховалася щира, добра, вразлива, нескінченно безкорислива людина.

«Мама народила мене 6 грудня 1913 року, — цими словами розпочинається «Енциклопедія Амосова», остання праця великого вченого. — Вона була акушеркою в північному селі, неподалік від Череповця. Батько пішов на війну, а коли повернувся, то незабаром нас залишив. Жили дуже бідно, але моя мати ніколи не брала подарунків від породіль і залишилася для мене прикладом на все життя». Життєвий шлях Миколи Михайловича не можна назвати легким, але зате з упевненістю — напрочуд цікавим. Після школи він вступив до механічного технікуму, потім працював в Архангельську начальником зміни на електростанції при лісопильному заводі. У 22 роки — через рік після одруження — вступив до медичного інституту. І за перший рік навчання закінчив два курси. Весь час навчання підробляв викладанням. А закінчивши інститут з відзнакою, вступив до аспірантури, хоч і не з фізіології, яка йому дуже подобалася, а з хірургії. Паралельно з медициною продовжував навчатися у заочному інституті, і для диплома з власного бажання робив проект великого аероплана з паровою турбіною. Сподівався, що його візьмуть у виробництво, але не взяли. Зате інженером з відзнакою Микола Амосов став.

У 1940 році він влаштувався ординатором-хірургом, робив операції на органах живота. Під час війни його призначили головним хірургом у польовий пересувний госпіталь, де і пройшов війну з Німеччиною та Японією. «Я займався лікуванням вогнепальних переломів стегна і поранень суглобів. Розробив свої методи операцій. У канцелярській книзі від руки писав першу кандидатську дисертацію. Я представив її в Московський медінститут, але оскільки до того дисертацій ніколи не бачив, не дивно, що експерти її забракували». У січні 1944 року Микола Амосов одружився з операційною сестрою — Лідою Денисенко. «Моя друга дружина, — пише великий вчений, — була героїчною дівчиною і відмінною сестрою. У 1941 році вона потрапила в оточення і місяць із подругою блукала лісами, поки партизани не перевели її через лінію фронту». Після реформування госпіталю Микола Михайлович із Лідою потрапили в Маньчжурію — лікувати японців, хворих на тиф у таборі військовополонених, де він і зустрів свого приятеля — головного хірурга А. Бочарова. Той допоміг йому піти з армії Далекого Сходу і призначив ординатором в окружний госпіталь. Потім зовсім недовго вони з дружиною жили у Москві, а згодом колишня госпітальна сестра з Брянська Л. Бикова влаштувала Амосова завідувачем відділення в обласній лікарні. Там і почалося його сходження. Операції, розробка нових методик, конференції, захист кандидатської, а незабаром і докторської дисертацій. «Тут підвернувся Київ. Я зробив доповідь в Інституті туберкульозу, і його директор А. Мамолат запросив до себе працювати. Спочатку все тут мені не подобалося: і робота, і квартира, і колеги, але згодом проблеми вирішилися».

У 1958 році на конгресі хірургів у Мексиці Амосов побачив операцію на серці з апаратом штучного кровообігу — і захопився. Оскільки купити апарат було неможливо, він розробив свій проект, який незабаром зробили на заводі. У 1959 році з його допомогою вдало прооперували хлопчика з важкою природженою вадою серця. З цього моменту і почалася «кібернетика» Амосова. Спочатку це була просто лабораторія для відпрацювання операцій з апаратом штучного кровообігу, а потім приєдналися ентузіасти — лікарі, інженери, математики стали проводити фізіологічні дослідження серця. У 1960-х роках Микола Михайлович став розвивати свої ідеї про регулюючі системи організму, про Розум і Штучний інтелект, про психологію і моделі особистості та суспільства. Тоді не примусили себе чекати нагороди. «Але я не докладав до цього жодних зусиль, — пише Амосов, — я завжди свято дотримувався булгаковських порад: ніколи нічого не проси».

Микола Михайлович не боявся говорити про свої помилки. Друзі і колеги знали: найбільш пригнічений стан у нього тоді, коли операція не вдалася, життя обірвалося. У 1980-х роках у Амосова була душевна криза — багато хворих вмирали. Тоді він оголосив, що на все літо кидає хірургію і займається тільки кібернетикою. Протягом останніх років життя він усе ще продовжував вважати себе винним у смерті двох дівчат — вони загинули внаслідок вибуху в камері для проведення експериментів для хворих із кисневим голодуванням. Очевидно, від іскри в атмосфері кисню сталося вибухове спалахування. Амосов вважав, що саме він допустив недбалість, а не завод-виготівельник, заповнивши камеру киснем із тиском до двох атмосфер.

Останнім часом деякі колеги по-доброму над ним сміялися — у 80 років Микола Михайлович вирішив, що для збереження форми і здоров’я він повинен вести активний спосіб життя. Так з’явилася знаменита формула трьох тисяч рухів. І він її незмінно дотримувався. Дві години зарядки з гантелями та година бігу щодня. Посміявся над експериментом Амосова із боротьби зі старінням і його рятівник (так називав Микола Михайлович німецького професора Керфера, який ушив йому біологічний штучний клапан і наклав два аортокоронарні шунти). Керфер вправи не заборонив. І навіть пообіцяв прооперувати ще раз, якщо клапан відмовить, — у будь-якому віці. «Якщо немає сили характеру, немає нічого», — сказав Амосов і продовжував щодня бігати, робити зарядку і, звичайно ж, писати.

Його перший рукопис з’явився в 1962 році, після смерті під час операції хворої дівчинки. «На душі було погано. Хотілося напитися і комусь поскаржитися. Я сів і описав цей день». Тепер міркування Амосова про ідеали, Бога, суспільство і, звичайно, просто людину можна назвати унікальними. Саме він говорив, що лише оптимальність ідеології визначає щастя народу і стійкість до прогресу, і що ідеї — це гени суспільства. А гени, які відтворив Амосов, напевно ще довго не зможуть піти у небуття. Незважаючи на те, що у рідній вітчизні немає пророка, суспільні прогнози Миколи Михайловича здійснилися і здійснюються. У тому, що саме він повернув кермо вітчизняної медицини в потрібну сторону, не сумнівається ніхто. Крім того, що Амосов розробив нові методи хірургічного лікування і першим у світі створив протитромбічні протези серцевих клапанів, він довів переваги профілактичної медицини і роль психічного в соматичних хворобах. Він усе життя присвятив боротьбі за життя, але не своє, а інших. «Якби почати його спочатку, — говорив Амосов, — я вибрав би те саме — хірургію і на доповнення — роздуми над вічними питаннями людства».

В останні роки життя він шукав таємницю збереження волі, пам’яті, інтелекту — і душевного комфорту. Були думки змінити орієнтири, від реалізму перейти до релігії чи містики, захопитися модною сьогодні медитацією. Але ні. «Я не зраджу своїй позиції», — сказав Микола Амосов. І не зрадив. Він зробив коло: оглянув світ. Спрогнозувавши майбутнє, він не знайшов місця паніці. «Я знаю — вмирати не страшно. Страшно, коли згасає інтелект. Жити тоді — навіщо?»

НЕ ОСОБИСТЕ

Лариса ІВШИНА , головний редактор газети «День»:

— У часи, коли я працювала в «Прапорі комунізму», в нашу газету прийшла кореспонденція (копія звернення на адресу бюро Київського міськкому партії) від одного, нині добре відомого в соціалістичних колах партійного діяча — того часу він мав стосунок до Вищої партійної школи. Автор сильно обурювався з приводу тієї «вільності», яку дозволяє собі у своїх виступах Микола Михайлович. Завзятого апологета тоді особливо обурила крамольна думка, яку Амосов висловив, читаючи лекцію в Будинку вчителя: «з самого початку людину ні для якого комунізму не створено».

Мене це речення вразило настільки, що воно досі залишається одним із головних у моїй журналістській «скарбничці». Так могла сказати лише дуже вільна людина.

Валентина МЕНШУН , головний редактор часопису «Трибуна»:

— 1975 року, з нагоди тридцятиріччя Перемоги над Німеччиною, від Київської області до Берліна їздила велика група вчених і діячів мистецтва, у складі якої був і Микола Михайлович Амосов. Мені за рангом служби (тоді я працювала в обкомі завсектором преси, радіо і телебачення) доручили комплектувати групу і супроводити її як «політкерівникові». Хочу зазначити, що всі особистості, які ввійшли до колективу, були дуже значними. Однак Амосова зустрічали на німецькій землі по-особливому, як Бога — німці ходили за ним юрбами. Він захоплювався їхньою технікою і не приховував жалю з приводу того, що в Союзі такого немає.

Загалом, все йшло чудово — до одного вечора, який проходив у товаристві німецько-радянської дружби. Там Миколу Михайловича як особливо почесного гостя попрохали сказати декілька слів про наші стосунки. Він почав, скажімо так, не зовсім звично, Герой Соціалістичної Праці раптом на весь голос заявив: «Мене завжди запрошували відвідати Німеччину, дати інтерв’ю на німецькій землі. Я цього не робив — дуже багато в мене нагромадилося в серці для того, щоб безболісно брататися, забувши про всі ті лиха, які заподіяв німецький народ моєму народові». Хочу зазначити, що в той час, коли йшлося про воєнні дії, вживалося слово «фашисти», але ні в якому разі не «німці» — обмовитися означало підписати собі виключення з партії. Продовжуючи свою думку, він сказав: «Ось перед вами декілька Героїв Радянського Союзу (в нашій групі їх було 15 чоловік і один двічі Герой — В. М. ), вони змогли показати німецькому гадові, що таке наша сила і міць, вилити свою злість на фронтах. А що міг зробити я, фронтовий хірург? У мене дуже багато накопичилося гіркоти, щоб забути все й почати говорити про дружбу — до цього ще дуже довго». Він також пригадав практично всю історію Німеччини, прикладами підкріплюючи думку про те, що німецькій нації властивий реваншизм. У цей момент я сиділа й думала, що краще бути в дану хвилину в Анадирі, ніж у Берліні. Гакенберг, другий секретар їхнього партійного комітету, взяв мікрофон, подивився на всіх і зупинивши погляд на мені, спитав, як оцінює виступ Миколи Михайловича політкерівник групи. У мене в голові промайнуло: сказати, що я схвалюю — не можу, оскільки тим самим посилю допущену у висловлюваннях політичну помилку. Сказати, що я не поділяю його думку? Яке право мала я, «апаратна шавка», виступити проти всесвітньо відомої людини? Тим більше, що мені його думка дуже імпонувала. Беру келих і кілька хвилин тупо повторюю: «Я гадаю, я гадаю...» Потім дозріла: «Виступ Миколи Михайловича — верх щирості в наших стосунках. Лише в колі справжніх друзів, перед якими нема чого приховувати і з якими нема чого остерігатися, можна ось так, уникаючи умовностей, називати речі своїми іменами. Щоб пам’ятати і знати, щоб і надалі не кортіло. Тому я не оцінюватиму його слова й продовжу тост: за довірливі стосунки».

У перерві Микола Михайлович вийшов і сказав: «Вибач, я вчинив, як негідник, не задумуючись над тим, що тобі доведеться віддуватися... Але ти, Валентино, вийшла з цього становища просто прекрасно. Проте хтось мав їм це сказати».

Коли я стала головним редактором «Трибуни», 1987 року я написала про Амосова нарис і винесла його портрет на обкладинку. Тоді на Політбюро я дуже боляче за це дістала (так сильно потім давали «в голову» лише за Гончара), адже Микола Михайлович був усе життя принциповим і не приховував своєї думки ніколи.