Сезон безжальної води

Матеріально-технічний стан державних рятувальних станцій наразі різко погіршився. Фінансування ледь вистачає на зарплату, катери та човни тримаються на плаву, так би мовити, на чесному слові. На увесь рік запорізьким рятувальникам виділено 400 літрів пального, половина запасів уже «з’їдена». За словами Федора Мишина, рятувальникам не залишається нічого іншого, як заощаджувати. Катери виїздять лише у крайніх випадках, коли в невдахи-плавця вже в’ялі, ослаблені рухи, коли стає цілком очевидно, що самостійно до берега йому не дістатися. Хоча бувають і курйози. Так, нещодавно на середину фарватеру Дніпра з малолітньою дитиною заплив інвалід без... однієї ноги. На попередження рятувальників він не реагував. Довелося висилати катер. На щастя, усе скінчилося добре, повідомляє кореспондент «Дня» Дмитро БРОВКІН із Запоріжжя.

Тривожні прогнози на нинішній сезон у розмові з кореспондентом «Дня» підтвердив і заступник голови Центральної ради Товариства рятування на водах України Микола КОНОТОПЕЦЬ. За його словами, у цілому по Україні ситуація виглядає дещо зваженішою, однак майже 10-відсотковий ріст числа потопельників за п’ять місяців цього року порівняно з відповідним періодом минулого (1296 жертв проти 1196) є доволі серйозним підгрунтям для вжиття термінових заходів, аби не допустити подальшої загибелі людей. На жаль, Товариство рятування на воді навряд чи зможе тут чимось зарадити, — розповідає Микола Конотопець.

На жаль, Товариство рятування на воді навряд чи зможе тут чимось зарадити, — розповідає Микола Конотопець. — За останні роки ми змушені були скоротити свої штати майже вчетверо. Раніше на рятувальних станціях в сезон цілодобово чергувало чотири зміни, сьогодні — одна. Матроси, водолази, мотористи отримують копійки: середня зарплата — 70 грн. Смішно сказати: за одну годину роботи на глибині (часто це пов’язано з доволі неприємною процедурою пошуку тих, хто втопився) наші водолази отримують... аж 15 копійок! А за 500 годин перебування під водою їм належить грошова супервинагорода — 11 грн. До речі, за останні п’ять років водолазне спорядження та костюми не оновлювалися жодного разу. Становище катастрофічне. Вже кілька років поспіль основну частину свого бюджету ми витрачаємо лише на зарплатню — на інше просто немає ресурсів.

Що говорити про повноцінне забезпечення станцій пальним, коли через його відсутність, починаючи з 1997 року, не можемо провести елементарного техогляду своїх транспортних засобів? Отож виїжджаємо «на виклики», так би мовити, напівлегально а то й з ризиком для власного життя: старі, сто разів лагоджені човни, дійсно, тримаються на воді лишень на чесному слові. До речі, преса у нас постійно цікавиться негативною статистикою: скільки людей утопилося.

А ми, між іншим, ще й рятуємо. Так, за п’ять місяців цього року, «плюс» переважив «мінус» утричі — наші фахівці врятували життя більш як 3500 особам. Знаєте, іноді хочеться відзначити когось із своїх людей, які працюють не покладаючи рук, а іноді виявляють героїзм і самопожертву. Претендентів на винагороду за рік назбирується до 40 чоловік, а можливості їх відзначити немає. Медаль «За порятунок потопаючих», яка існувала за часів Союзу, в Україні відмінили. Ми силкуємося ввести якщо не медаль, то хоча б скромний нагрудний знак. Але, як повідомили нам у фірмі, котра займається штампуванням подібної продукції, за виготовлення одного нагрудного знака слід заплатити близько 45 доларів!

— Чи завжди в тому, що люди гинуть у воді, винна рятувальна служба?

— Наведу такий красномовний факт: за період з 1998 по 2000 рік в зонах рятувальних станцій не втопився жоден відпочиваючий. Тобто, якщо слідувати букві закону, то наша совість чиста. Та серце все ж болить. Адже буї, якими ми огороджуємо зони купання, — то не глуха бетонна стіна, і коли люди потрапляють в критичну ситуацію поза акваторією нашої уваги, рятувальники все одно без роздумувань мчать на допомогу. Буває, не встигають, чого гріха таїти. Та все ж тут більша доля провини лягає на державу, якій відверто байдуже, скільки людей (у тому числі дітей) втопилося в річках та на морі, і скільки їх ще втопиться. Я не сумую за радянськими часами, але тоді до цієї проблеми було зовсім інше ставлення. Друкувалася популярна література, де фахівці пояснювали читачам, як слід поводитися біля води, у школах діти перед літніми канікулами писали спеціальні диктанти, де їм прямо таки втовкмачували правила безпеки. Ще кілька років тому в самому лише Києві працювало кілька спеціальних басейнів, де малечу вчили триматися на воді — такі басейни були на стадіонах «Динамо», «Спартак», у спорткомплексі «Наука». В столичному мікрорайоні Оболонь діяв Палац водного спорту, що належав нашому Товариству рятування на воді. Тут у кількох басейнах за рік науку юних плавців опановувало близько 10 тис. дітлахів! На жаль, 1998 року приміщення палацу було продане.

— Все так безнадійно?

— Надія є. Із нагрудними знаками поки що ми утримаємось, а ось просвітницьку літературу вже випускаємо. Міністерство з надзвичайних ситуацій допомогло нам профінансувати тираж спеціальних плакатів та буклетів, які цього сезону будуть розіслані та розміщені на пляжах. Крім того, ми домоглися від Міністерства фінансів для Товариства рятування на водах збільшення бюджету в 2001 році удвічі.

— До купального сезону 2001 року ще чекати й чекати. Доведеться змиритися, що цього літа та осені в Україні загине на воді ще близько 4000 осіб?

— На жаль, це так. Торік ми мали 5167 нещасних випадків, цього року вже є 1296, пік цього лиха настає в липні-серпні, плюс 10-відсотковий «приріст» — цифра, що ви назвали, цілком реальна.

— Ви спокійно про це говорите...

— Треба дивитися правді у вічі й вирішувати конкретні проблеми, а не ховати голову в пісок. Інакше голосу потопаючого не почути.