Шанс

Ситуація, що склалася в останні два роки в Україні, — більш ніж ненормальна. Якщо попередні президентські адміністрації, уряди та парламенти часом дозволяли собі неконституційні чи незаконні рішення, при цьому постійно балансуючи на межі виходу за ними ж установлене правове поле й тільки зрідка приймаючи рішення, що відповідали загальнонаціональним інтересам, то нинішня влада стала на шлях послідовного й тотального ігнорування норм права та нехтування національними інтересами. Якщо ж раптом дії влади й починають відповідати інтересам України, то це не більше, ніж збіг обставин — це бізнес-інтереси кількох наймогутніших кланів, що на якийсь час корелюють з інтересами української нації.

Чи не якнайкращим прикладом ігнорування владою конституційних норм стало формування після виборів 2010 року парламентської більшості й уряду Азарова. Згадаймо: ця більшість постала попри рішення Конституційного Суду. Всі пам’ятають вердикт цього суду про надання можливості «тушкам» (тобто депутатам-перекинчикам) брати індивідуальну участь у формуванні урядової коаліції у Верховній Раді. Але ж, коментуючи це рішення, голова Конституційного Суду спеціально наголосив: одночасно залишається в силі й попереднє рішення: фракції, які формують коаліцію, мають нараховувати у своєму складі не менше, ніж 226 депутатів. Це рішення було зневажене за сприяння номінального гаранта Конституції. А потім Конституційний Суд, майже шість років пропрацювавши зі зміненим 8 грудня 2004 року Основним Законом, раптом «прозрів» і всупереч своєму ж попередньому рішенню оголосив ті зміни, на основі яких був сформований його чинний склад й обрані всі органи влади, «неконституційні» та нечинні від самого початку. У підсумку все це змушує вважати нинішню владу нелегітимною.

Йдеться зовсім не про «правовий нігілізм влади», про що писали й пишуть деякі автори. Йдеться про те, що щиросердо окреслив на початку свого правління Віктор Янукович: «І ніхто сьогодні не розуміє — що це за Конституція в Україні, яка щось заперечує, якщо в парламенті є більшість, яка готова працювати?» Іншими словами, якщо закони заважають нам діяти, то геть ці закони. Це добре відома позиція. Вона була вичерпно викладена 92 роки тому: «Наукове поняття «диктатури» означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснену, обперту безпосередньо на насильство владу» (В.Ульянов-Ленін). Останнього ж, тобто насильства, у діях влади вистачало і вистачає.

На додачу владні структури сформовано переважно з вихідців із певного регіону України і з персонажів, чий життєвий шлях тісно пов’язаний саме з цим достатньо специфічним регіоном. Ба більше: надто велика кількість у владних структурах людей, які народилися й виросли поза межами України, переїхавши сюди вже у зрілому віці, отож вони аж ніяк не вкорінені в українську дійсність — окрім одного виміру: заробляння грошей і кар’єрного просування. Цікаво, а чи розмовляє хоча б один міністр, крім хіба що міністра культури, у сімейному колі українською мовою? А тим часом для 2/3 українських громадян ця мова є рідною. Відтак до формально-правової нелегітимності влади додається нелегітимність соціально-звичаєва, під оглядом стану громадської думки та репрезентативності виборців країни.

Така ситуація зумовлена не тільки суб’єктивними настроями та ідейними настановами у владному середовищі, а й об’єктивними обставинами. Адже у другому турі президентських виборів Віктор Янукович одержав, якщо округлювати до цілих чисел, 49% голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці (інші проголосували за Тимошенко й проти обох кандидатів), та 35% голосів загального числа дорослих українських громадян. Він став першим в історії України президентом, обраним меншістю учасників виборів. Урядова ж коаліція наразі має понад 60% депутатських місць у Верховній Раді, а от на парламентських виборах 2007 року партії та блоки, які складають цю коаліцію, разом одержали лише 44% голосів учасників голосування (45% голосів одержала нинішні фракції парламентської опозиції), що становило менше ніж 30% усього українського електорату. Сьогодні готові проголосувати за владні партії та їхніх лідерів ще менше українців. Такий рівень підтримки об’єктивно підривав і підриває можливість чинної влади діяти демократично. Адже, стабільно маючи проти себе більшість громадян, у будь-якій країні можна керувати, спираючись тільки на силу.

Інша не менш важлива об’єктивна обставина — те, що переважна більшість виборців як самого Віктора Януковича, так і партій владної коаліції стоїть на відверто антиукраїнських позиціях. За опитуваннями різних соціологічних центрів, близько 20% громадян виступають за об’єднання України з Росією в єдиній державі. Ба більше: приблизно половина цих «об’єднавців» узагалі не вважає себе українськими громадянами ні в політично-громадянському, ні в культурному сенсі, ототожнюючи себе чи то з СРСР, чи то з Росією. Проте вони активно користувалися своїм виборчим правом, підтримуючи передусім КПУ та інші неосталіністські партії. А з 2004 року частина цього електорату, регіоналізованого переважною мірою в Донецькій і Луганській областях та в Криму, стала на бік Януковича та Партії регіонів, частина ж залишається на боці Компартії, яка є однією з опор чинного режиму.

Звичайно, в Партії регіонів та адміністрації Януковича є люди, які тверезо оцінюють українські реалії та перспективи розвитку країни. Проте орієнтація чинної влади на певний тип електорату та наявність у «верхах» відверто антиукраїнських політиків із неминучістю перетворює цю владу — незалежно від чиїхось суб’єктивних побажань — на такий собі «ліквідаційний комітет української державності», а Віктора Януковича — на голову цього комітету.

Згадаймо: 1994 року більша частина електорату Леоніда Кучми складалася з прихильників відновлення СРСР або «нового возз’єднання з Росією». Але щойно прийнявши президентську присягу, Кучма негайно «подарував» цих виборців Петру Симоненку, розпочавши завойовувати (в тому числі і за допомогою «адміністративного ресурсу», ясна річ) електорат іншого типу — проєвропейський, національно-демократичний та ліберально-прагматичний. Нинішня ж влада пішла шляхом купівлі: спершу «тушок» і «тушканчиків» серед депутатів та громадських діячів, а потім — певних категорій виборців за допомогою чергових соціальних виплат, підвищень зарплат і пенсій та пільг, чудово розуміючи, що за наявної економічної ситуації ці додаткові блага невдовзі після виборів до Верховної Ради знеціняться і стануть рушіями нових витків інфляції. Поруч із пряником сусідить і батіг: «точкові репресії» a la Муссоліні перших років владарювання поки що стримують масові протести, а водночас провокують на застосування нових і нових засобів із тоталітарного репертуару. Тим більше, що від влади поступово відпадає її електорат — і переважно не з числа проросійського чи прорадянського.

Іншими словами, 20% громадян України, налаштованих проти українських національних інтересів, стали домінантою суспільно-політичного життя. При цьому абсолютна більшість цих громадян не одержує від цього жодного реального зиску й не виграє нічого в соціальному й фінансовому плані. До чого врешті-решт неминуче призведе така ситуація, помножена на зазначені вище особливості вищого ешелону влади? До того чи іншого типу гострого громадянського конфлікту, який переросте у силове розв’язання наболілих питань, із активним зовнішнім втручанням і виникненням реальних загроз територіальній цілісності України та її державній незалежності. Й навіть якщо українська інтелектуальна спільнота та лідери громадянського суспільства намагатимуться уникнути такого конфлікту, без радикальної зміни курсу нинішньої влади та самовпевненої й самозакоханої стилістики її поведінки це зробити не вдасться. Події мають свою логіку, і з’являться нові лідери мас із числа нинішніх політичних та інтелектуальних маргіналів — так, як під тиском невирішених нагальних проблем уже сталося 1917 року...

Іншими словами, 80%, 70% чи 60% (великого значення не має) українських громадян рано чи пізно знайдуть, як розв’язати проблеми легітимної влади та соціальної справедливості. Інша річ, коли це станеться й якою ціною.

Тим часом оптимальний вихід існує, принаймні теоретично, й він ґрунтується на компромісному поєднанні інтересів і прагнень оцих самих 80% населення, які в принципі мислять і вирішують саме в українському національному масштабі, й нейтралізації тих 20%, з якими політичний компроміс — без ліквідації у тій чи іншій формі Української держави — важко уявити.

Такий варіант виходу з перманентної кризи й легітимації влади потребує серйозної перебудови і влади, й опозиції, їхніх взаємних поступок — причому в тактичному плані більшими будуть поступки з боку прагматичної частини Партії регіонів, але в обмін на масштабний стратегічний виграш передусім для неї ж. Йдеться, власне, про новітній варіант суспільної угоди між усіма, хто віддає перевагу життю стабільної демократичної держави з ефективною економікою, без періодичної лихоманки «розборок» між кланами й без монополізації фінансово-економічного життя двома-трьома угрупуваннями. Це мав би стати своєрідний «пакт Монклоа» по-українськи, який би закріпив зобов’язання провідних політичних сил щодо звільнення політв’язнів, забезпечення свободи слова і права на мітинги та збори, реорганізації сил правопорядку, трансформації систем соціального забезпечення й освіти, проведення податкової реформи тощо. Нагадаю, такий пакт був підписаний в Іспанії 1977 року і став уже класичним взірцем ефективного компромісу між різними політичними силами й суспільними групами в реалізації спільних завдань перехідного періоду до демократії та цивілізованого ринку.

Звичайно, при цьому прагматичному крилу Партії регіонів в обмін на гарантії участі у владі на перехідне п’яти- чи десятиліття та недоторканність статків довелося б піти на розкол у власних лавах і позбутися половини, а то й більшої частини традиційного електорату. У свою чергу опозиції довелося б притлумити свої прагнення реваншу та відмовитися від ідеї помсти. Що ж до нейтралізації антиукраїнських політиків та суспільних груп, то є вже класичний приклад цього, коли у середині 1990-х під керівництвом Євгена Марчука була знешкоджена «мєшковщина» у Криму й загнаний у глухих кут місцевий сепаратизм. А от намагання нинішніх можновладців за будь-яку ціну втримати у своїх руках важелі керування державою й нічим не поступатися матиме наслідком те, про що говорить герой фільму «Совість. Феномен Івана Дзюби» наприкінці цієї стрічки: «Вони знову доведуть народ до того, що постане старе питання: за сокири, за коси; правда, в них за кожним маєтком стоїть гарнізон свій, але нічого не поможе, якщо доведуть народ». То чи не варто дослухатися до попередження людини, яка завжди прозирала значно далі, ніж інші, за обшири свого часу?