...Ще не сказана правда

«Виступаючи з ідеєю створення народного Інституту дослідження геноциду в Україні, я не переслідую ніяких особистих цілей. Мною керує велика тривога за майбутнє України, за долю її державності, незалежності. Але найголовніше сьогодні питання — як захистити націю і суспільство від політичної, економічної, ідеологічної та психологічної атаки. Як захистити Україну. Як її зберегти. Одним із важливих, а я особисто вважаю, що, можливо, найважливішим пунктом самооборони суспільства може й повинен стати народний Інститут дослідження геноциду України». На цьому наголошував ще в 1994 році відомий вчений, наш журналіст нині покійний Джеймс Мейс, який значну частину свого життя присвятив вивченню Голодомору 1932—1933 років в Україні.

Цими днями стало відомо про доручення Президента Віктора Ющенка створити в Україні Інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади. Згідно з рішенням Кабміну, новоутворений Державний комітет національної пам’яті має опікуватися, зокрема, поширенням об’єктивної інформації про історію України у світі. Міністерства фінансів та економіки мають протягом двох місяців опрацювати положення щодо матеріально-технічного та фінансового забезпечення Інституту. Йдеться як про поточний рік, так і про кошти, що мають передбачатися в державному бюджеті на наступні роки. Післязавтра Президент має намір взяти участь у церемонії вшанування пам’яті жертв тоталітарного режиму, яка відбудеться на території Державного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Там він також планує оголосити, хто очолить Інститут національної пам’яті.

Думки істориків із приводу того, які питання новостворений Інститут має досліджувати передовсім.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик, професор:

— Завдяки такому Інституту історики могли б дуже багато зробити для того, щоби розробити справжню концепцію історії України, яка відповідає правді життя, і донести цю концепцію до широкого загалу. Для старшого та середнього поколінь уявлення про історію залишаються такими ж, якими були і в радянські часи. Особливо це стосується історії ХХ століття. Тому потрібна така інституція, яка могла б координувати зусилля із трансляції історичних знань для широкої громадськості. Для досягнення цієї мети треба скоординувати всі організації, що існують: товариство «Меморіал», «Просвіта», товариство «Знання», яке зберегло свою матеріальну базу, але майже нічого не робить в галузі лекційної пропаганди, тощо. У регіонах практично немає потреби в лекціях. Та й немає коштів для їх організації. Хоча, власне кажучи, й лекційна пропаганда сама по собі у XXI столітті вже не настільки ефективна, як колись. Бо все ж таки головне для нас — телебачення. У нас дуже багато телеканалів. Але практично всі з них є приватними, які дуже часто транслюють всілякі розважальні програми і не турбуються про те, щоби були програми освітнього характеру. Дуже рідко для істориків є привід виступати по телебаченню та брати участь в якихось дискусіях. Як правило, це трапляється тоді, коли настає якась дата, і тележурналісти запрошують істориків-професіоналів відповідати лише на конкретні запитання. Справжньої програми донесення історичних знань не існує. Тому Інститутові потрібно об’єднати зусилля всіх організацій, які мають відношення до історії, архівні служби, кіно , фотоархіви, тощо. Слід проводити роботу по зміцненню держави, формуванню політичної нації в Україні, запобіганню будь-яким проявам національної нетерпимості, ксенофобії і так далі. Усе це повинно стати полем для діяльності Інституту національної пам’яті. У свою чергу Джеймс Мейс створив Інститут геноциду, але все це поки що залишилося на папері. Тому мова йде про те, щоби донести до громадськості конкретні факти, пов’язані з Голодоморами 1921-го, 1933-го, 1947-го років, із масовим терором 1937— 1938 років, та й взагалі історію всієї країни. Адже концепція радянської історії дуже складна. Радянська влада мала свою специфіку і еволюцію. Наприклад, масовий терор існував до ХХ з’їзду КПРС, власне кажучи, до смерті Сталіна. Пізніше масового терору вже не було. Тому радянські люди — старше покоління — має зовсім інше уявлення про радянську історію, ніж, наприклад, жителі Західної України, де терор продовжувався все перше післявоєнне десятиліття.

Була ідея, щоби в Інститут національної пам’яті перенести всі архіви таких каральних організацій, як НКВД, для того, щоби там займалися розслідуваннями. Думаю, подібні кроки робилися за зразком польського Інституту національної пам’яті. У Польщі він існує і справді функціонує. Але для українських реалій, на мою думку, це не потрібно. Хай ці архіви залишаються там, де вони є, і служать місцем для дослідження істориками. Практично, на мою думку, Інститут національної пам’яті повинен займатися не стільки дослідженням всіляких історичних проблем, бо цим займаються й університети, і академічні вчені та інститути, скільки популяризацією історичних знань і здобутків.

Роман КРУЦИК, голова Київської міської організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса:

— На жаль, після здобуття Україною незалежності посткомуністичні принципи залишилися в усіх сферах державного управління. Вони дуже важко викорінюються. Усі держави колишнього Варшавського договору після розвалу Радянського Союзу створили у себе Інститути національної пам’яті. База їхньої роботи — архіви колишніх комуністичних спецслужб. Вони зрозуміли, що врешті-решт треба сказати правду. У нас же в Україні виходять парадоксальні речі. Служба безпеки України, правоохоронні органи у своїх архівах зберігають таємниці ворожої до України держави та спецслужб, ворожих до української державності. Українське законодавство передбачає, що, наприклад, діти репресованих можуть прийти в архів СБУ та ознайомитися із справою свого батька чи діда. І це робиться. Але обов’язково працівник СБУ не дасть права прочитати ті сторінки, де написано, за чиїм доносом, фальсифікаціями відповідна людина була невинно репресована і знищена. Тому основною функцією Інституту національної пам’яті має стати робота із архівами колишніх спецслужб, щоб можна було нарешті сказати історичну правду своєму народу, а не тільки напівправду, яку у нас досі розказують про тоталітарний період історії України. Інститут національної пам’яті має розробляти і методику вивчення тоталітарної історії в школах. Він має займатися і поверненням в Україну видатних людей, імен, які замовчувалися в радянський період, але яких сьогодні шанує увесь світ. Радянська дійсність забороняла про них писати і говорити, бо вони мали українську позицію. Їм чіпляли ярлик українських буржуазних націоналістів і вони сьогодні є незнаними в Україні. Інститут має повертати українські традиції, культуру, багато елементів якої сьогодні нівелювалися. Інститут повинен займатися дослідженням невідомих поховань і проводити роботу з державами по тих похованнях українців, які є на їхній території. Це у нашій державі, на жаль, не робиться. А якщо й робилося, то окремими громадськими організаціями, окремими активістами та науковцями. Ми перенесли три Голодомори, хвилі депортацій, знищення мільйонів людей, а Інституту у нас до сих пір не було. Я був в Інститутах пам’яті у Варшаві, Берліні, Прибалтиці. Я бачив, що повертати втрачене — дуже важко. Справа в тому, що історія України писалася комуністичним ідеологами задля того, щоби зомбувати людей. Сьогодні ці міфи треба викорінювати і вчити молоде покоління правдивої історії України. Тільки тоді майбутнє України може бути нормальним, на зразок європейських держав. Створення такого інститут є вкрай важливим. У Польщі чи Німеччині кожна людина, яка була політично переслідуваною, має право прийти в Інститут, подати заявку — і Інститут протягом відповідного терміну знайде всі документи стосовно того, як його переслідували, хто, згідно з чиїми вказівками та доносами. Ми маємо закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Але по суті реабілітація колишніх політв’язнів та репресованих є невиконаною. Є ще мільйони людей, які політично переслідувалися, яких виганяли з роботи, чиї родини теж переслідували. Це все поки що знаходиться за зачиненими замками в колишніх архівах спецслужб. Тому створення Інституту національної пам’яті як державної структури є вкрай потрібним. Сьогодні до України мають претензії багато держав східної Європи, таких як Польща, Чехія, Болгарія, Румунія, де є наші поховання. Це надзвичайно величезний обсяг роботи. Як приклад, тільки в німецькому Інституті національної пам’яті працює дві тисячі науковців. Їхнім Бундестагом прийнятий спеціальний закон про архіви спецслужб колишньої НДР, де на законодавчому рівні врегульовані відповідні питання. І Україна мусить це зробити. Інакше ми й надалі будемо мати політичні протистояння в державі, поділ України за релігійними, політичними, територіальними ознаками. Інститут має бути тією об’єднавчою інституцією, яка мусить виробити напрямок державницької політики в Україні. Звичайно, в Інституті повинні працювати люди незаангажовані, молоді — не ті науковці, які свого часу захищали дисертації на комуністичній ідеології. Ось в чому є проблема. Бо наших професорів не перевчиш, а вони хотіли би бути присутніми в такому Інституті. Тому теж роблять свої перешкоди, говорячи, що це має бути наукова структура. Але має відбутися дуже великий перелом, щоби напрацювання Інституту відігравали ключову роль у формуванні новітньої історії України. Є широке поле роботи як усередині держави, так і на міжнародному рівні. Зокрема має бути окремий департамент по вивченню Голодоморів. Бо у нас так і не вийшло окремого закону чи постанови, де б Голодомор визнавався геноцидом. У нас сьогодні біля кожного містечка розташовані такі ж таємні поховання, яким є Биківня. Вони є недосліджені! Я по пам’яті тільки можу назвати Холодну Гору в Харкові, Сучу Балку коло Луганська, Уманські поховання, Житомирське шосе... І про це ще не сказано правди.