Що таке «синдром провінційності»?

«Провінція» — поняття не географічне. Можна все життя прожити в столиці, залишаючись провінціалом — людиною, світ якої обмежується стінами власного помешкання. А можна, навчаючись або працюючи в невеличкому містечку, бути гідним продовжувачем глибинних народних традицій і водночас — рівноправним членом сучасного інформаційного суспільства. Митцем, творами якого захоплюються далеко за межами України. Або генератором ідей, які сприяють поступу нашої держави, визнанню її міжнародною спільнотою. І сьогодні серед представників української еліти — письменників, музикантів, художників, громадських діячів — чимало людей, які народилися і виросли не в Києві. То що ж таке так званий синдром провінційності, і які його ознаки?

Олександр ГУБЕНКО, головний редактор журналу «Практична психологія та соціальна робота»:

— Якщо говорити загально, то симптоми синдрому провінційності притаманні сьогодні більшості українців. Це — наслідувальна психологія, комплекс меншовартості та невпевненість у собі. Наслідувальна психологія проявляється в дефіциті оригінальності, в копіюванні сусідів в усіх сферах життя. Така поведінка характерна як для еліти (політичної, бізнесової, керівної), так і для пересічних громадян. Вона багато в чому пов’язана з соціально-історичними факторами. Віками Україна не була самостійною, а лише — складовою Великої Імперії. Це накладало відбиток на наших керівників, які звикли бути лише виконавцями, а тому не набували звички самостійно приймати відповідальні рішення.

Комплекс меншовартості проявляється у звичці в усьому критикувати самих себе і вважати себе дурними невдахами. Одна з причин, що викликала в нас цей комплекс, полягає в тому, що ми формувалися в умовах відчуження від власності. Те, що особистість не була власником свого життя, своїх думок, свого маєтку, призвело до того, що невпевненість у собі стала невід’ємною рисою національного характеру.

Якщо ж говорити про психологію провінціала в нашому розумінні (тобто людини, що народилась на периферії) то тут необхідно підкреслити один суттєвий момент. Так звані провінціали, як правило, є постачальниками еліти. Візьмiмо будь-кого з українських керівників, письменників, філософів. Більшість з них — вихідці з провінції. Життя на периферії стимулює велику соціальну активність, намагання самоствердитися, вибороти путівку у велике життя, тому провінціали є джерелом оновлення і формування національної, культурної, соціальної, політичної, бізнесової еліти. До того ж, ознакою провінціалів є їхня висока моральність. Вони формуються в умовах невеличкої соціальної групи, під постійним наглядом якої людина намагається позиціонувати себе лише з найкращого боку.

Володимир ВОЙТЕНКО, доктор медичних наук, професор:

— Синдром провінційності має в собі внутрішні й зовнішні компоненти. Якщо говорити про внутрішній компонент, то це небажання, нездатність, невміння людини займатися чим- небудь, окрім своїх власних інтересів чи інтересів своєї невеличкої компанії. Звісно, таку поведінку можна спостерігати і в тих місцях, які ми звикли називати провінційними, і в столиці. Ніхто ніколи не зробить людину провінціалом, якщо вона може, принаймні, увімкнути приймач, купити газету, взяти книжку чи згадати те, що колись читала. Хоча не можна покладати занадто великі надії на внутрішній світ людини, тому що значною мірою його формує оточення. Наприклад, я народився і виріс у селі. По молодості часом відчував себе провінціалом у Києві, бо в студентські роки був не так вдягнений. Але це швидко минуло. Зрештою, провінційність є значною мірою суб’єктивним вибором людини, але такої людини, яка знає, що таке вибір між загальнолюдськими інтересами і провінційністю.

Інна БОГОСЛОВСЬКА, президент фонду «Віче»:

— Провінційність складається з позитивних та негативних моментів. Позитивним для України є, по-перше, те, що на периферії народжуються зовсім інші люди. Вони — свіжа кров країни, що подає величезні надії, вони — лідери. Сюди можна віднести юристів, лікарів, науковців, політиків тощо. Вони мають душу, мають більше ідеалів, яких досягають попри все, і — що найголовніше — вони не мають цинізму. По-друге, на відміну від столичних жителів, провінціали дуже добре знають реальне життя і реальні проблеми. Єдине — вони не мають можливості багато читати якісної преси. Та й високоінтелектуальним книгам у провінції приділяють мало уваги. Таким чином втрачаються навички читання. Люди перебувають в такій собі капсулі — вони знають і живуть лише тим, що знаходиться біля них. Тому провінціали, як правило, не дуже обізнані в подіях, що відбуваються у світі.

Валерій ЧЕРЕП, голова Держкомітету з питань будівництва та архітектури:

— Взагалі слова «провінційність» і «провінція» побутують в народі вже сотні років. Колись це було так: Санкт-Петербург та Москва — це столиці, все інше — провінція. Тому свого часу слово «провінція» дійсно мало свій смисл, оскільки різниця між областю та центром була величезною. Хоча історія свідчить про те, що люди, які жили в сільській місцевості, завжди були працьовиті, виховані, дисципліновані. І самородки вибивались. Варто лише згадати Тараса Шевченка.

Я також народився в селі. Чи думав колись, що буду міністром, народним депутатом та житиму в столиці? Звичайно ж, ні. Я просто працював, навчався та прагнув зайняти у цьому житті активну позицію. Чи почуваюся я зараз провінціалом? Однозначно ні. Чесно кажучи, я це слово не люблю. Взагалі, розмежовувати людей на вищу і нижчу расу, вішати їм ярлики — неблагородно і неетично. В провінції є великі люди, обдаровані природою, а в містах зустрічаються ті, які не змогли нічого досягти.

Георгій МОКРИЦЬКИЙ, директор краєзнавчого видавництва «Волинь», заступник президента Житомирського науково- краєзнавчого Товариства дослідників Волині, корінний житомирянин:

— У моєму розумінні провінційність не є географічним поняттям, вона не вимірюється відстанню, на якій знаходиться той чи інший відносно невеликий населений пункт від великого центру. Це поняття лежить у площині рівня культури, самосвідомості, самодостатності людей, які живуть в тому чи іншому місті. На жаль, воно до цього часу використовується для окреслення відсталості та другорядності. Народилось назване поняття в центральних містах колишньої метрополії — їй було вигідно, щоб існувала така соціально-духовна градація. У Західній Європі цього поділу не існує. Там малі міста за рівнем життя, культурного і тим більше інформаційного забезпечення (останнього передусім завдяки комп’ютеризації) майже не відрізняються від великих. Можливо, провінційність як поняття має східні корені, оскільки на Сході прийнято встановлювати ієрархію серед різних речей, в тому числі й населених пунктів. Синдром провінційності існує і зараз. Мені пригадується один випадок, коли мій знайомий, який завжди говорив, що він великий патріот Житомирщини, у Києві при мені зняв з лацкану піджака значок, випущений на честь 1110-річниці заснування обласного центру. На моє запитання, навіщо він це зробив, відповідь була: «Як це на Хрещатику всі будуть бачити, що я з Житомира». Тобто провінційність — це ще й стан душі людини. Вона проявляється в намаганні потрапити в більші міста, щоб будувати своє життя на більш високому соціальному рівні. Не секрет, що в столиці і великих містах можна краще заробити, а можливість більшого заробітку стає основою духовного стану людини. Ось і їдуть з менших міст України до Києва, Москви, Варшави, Стамбула... На жаль, це не допомагає позбутися провінційності і провінційного синдрому.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, письменник:

— Провінція — це, здається, те місце, де народжуються генії?.. Правда, за цією ж версією, помирати вони приречені в Парижі, бо ж придумали це французи. А росіяни, звична справа, все це довели до абсурду. У них там, поза двома столицями, якоїсь мистецької ініціативи (буду говорити саме у цій площині ) начебто взагалі не існує, принаймні, з точки зору столичних тусовок... На щастя, в Україні все складається дещо інакше. По-перше, у Києва далеко не та маса, що в Москви (багато років поспіль він сам був провінцією щодо останньої), та й до Парижа йому, вочевидь, також ще далеко. По-друге, в Україні є, принаймні, ще кілька міст (місць) з не менш потужною усталеною міфологемою. Звичайно, столиця є столиця. Хоча синдром провінційності, як і його симптоми — почуття меншовартості, психологічний дискомфорт — існуватимуть завжди, коли людина з меншого міста чи з села переїздитиме до більшого. Втім, не завжди і не у всіх.

Пригадую, як сам уперше потрапив до Києва: після восьмого класу приїхав з Тернополя вступати в Суворовське училище (на щастя, не вступив). Місцеві хлопці одразу почали мене розпитувати: мовляв, а чи правда, що у вас на заході й досі танками орють? (1978 рік!) Цього тоді вистачило, аби, поки тривали вступні екзамени, я відчував себе у центрі уваги. Які там комплекси. Єдиним дискомфортом була чужа мова... Відтак щодо українськості (у сенсі духовності культури) вже Київ є до певної міри провінцією порівняно з обласними центрами Західної України. Може, саме з тієї причини, чимало справді першорядних українських письменників свідомо уникають столиці. До речі, найпопулярніший сьогодні літературний журнал («Кур’єр Кривбасу») також виходить не в Києві. Нічим не поступаються столичним регіональні видавництва (Львів, Харків, Івано-Франківськ), та й тираж українських газет в областях часто більший, ніж у столиці. Те ж і щодо престижності проживання у суто обивательському розумінні: в Ужгороді, Одесі, Харкові чи Тернополі той же рівень комфорту, ті ж товари у крамницях, а ще плюс сприятливе (рідне!) середовище. Єдине, що справді концентрується у Києві, чого ніколи не вистачає в провінції — це гроші, гроші і влада. Але це вже парафія політиків та бізнесменів.

Ігор БОГОМОЛОВ, журналіст, м. Вінниця:

— Років 15—20 тому провінцією для мене було місто, в якому я жив. А також всі міста з населенням менше ніж мільйон, окрім Львова, Запоріжжя, Миколаєва і Сімферополя. Але нині міста так змінилися, що різниця між провінцією і столицею практично стерлася. Якість життя у будь-якому місті в окремих людей може бути не гіршою від столичного рівня, і навпаки. Тому вважаю, що зараз такого поняття, як провінція, не існує. Хоча в мої студентські роки (тобто ще за часів Союзу) після життя в Черкасах і Вінниці Київ став для мене відкриттям у плані видовищ. Проте якби я жив у Закарпатті, то Мукачеве чи Ужгород були б для мене значимими, а не провінційними. Все залежить від рівня сприйняття. Скажімо, в райцентрі Кривий Ріг можна розмістити дві Вінниці. А райцентр Кам’янець-Подільський! У ньому історичних пам’яток та культурних традицій більше, ніж у Києві. Щодо симптому провінції, то, знову ж таки, все змінюється. В радянські часи провінцію визначав дефіцит товарів в магазинах. Тепер же на будь-якому базарі можна купити все. Незалежно — сільський він чи обласний. Єдине, що залишається незмінним і характерним для невеликих населених пунктів, це те, що всі про всіх все знають. А чи добре це — залежить від того, як і хто на це дивиться.

Наталія ШЕПТУЦОЛОВА, адміністратор Луганської філармонії:

— Жити в провінції і бути провінціалом — різні речі. Під провінційністю я розумію певну зашореність, відсталість мислення, наполегливу прихильність до забобонів, невміння подивитися на події і обставини широко і без упереджень. Звичайно, в провінції життя більш монотонне, ніж у столиці, тут менше яскравих подій, сенсацій, політичних потрясінь. Але і у провінції є багато людей, які живуть яскраво, насичено, енергійно. У мене є знайома, яка мріяла колись жити виключно в Москві. Вона досягла своєї мети, і що ж? З роботи заходить до магазину, готує вечерю і сідає перед телевізором дивитися «Вікна». До театрів, на виставки, навіть просто прогулятися центром вибирається тільки тоді, коли її, доклавши значних зусиль, витягують з дому енергійні гості столиці. Вона не використовує жодної можливості, що надає столичне життя, веде такий собі сільський спосіб життя. Має такий самий комплекс провінціала, про який так люблять розмірковувати жителі столиць і який включає у себе страх перед усім новим, небажання ризику та змін. Обтяжена комплексом провінціала людина про події судить шаблонно, «згідно з останніми постановами ВЦСПС», наполегливо чіпляється за комуністичні ідеї в їх найбільш примітивному вигляді, ненавидить багатих, таємно заздрячи їхньому успіху, і обов’язково хоче знайти ворогів. Хоче працювати від дзвінка до дзвінка, формально ставлячись до справи, прагне уникнути будь-якого вибору, будь-якої відповідальності. Таких людей, на жаль, як і раніше, надто багато і у маленьких містечках, і у мегаполісах, і у столиці. З іншого боку, людині енергійній, амбіційній провінція все ж таки не дає таких можливостей, котрі відкриваються в столиці. Не даремно стільки молодих (і не дуже) людей так прагнуть поїхати до Києва, жити на чужих квартирах, працювати за невеликі гроші в ім’я здійснення своєї мрії. І у деяких це навіть виходить. До речі, є поширена думка, що найбільших успіхів у Києві досягають провінціали з комплексом столичного жителя, тому що вони енергійніші, активніші, навіть агресивніші за багатьох киян, обтяжених комплексом провінціала, що невідомо звідки взявся у них.