ЩОДЕННИК

13 вересня

Маємо радісну сімейну подію: внук цього літа успішно здав екзамени і вступив до одного з київських медичних коледжів. 1 вересня з приємним хвилюванням усім сімейним складом супроводжуємо хлопця до нового навчального закладу.

Урочистості з нагоди свята проводяться державною мовою. Всі: і ведучі, і директор коледжу, і присутні на святі гості з Міністерства охорони здоров’я, і першокурсники – вільно й гарно висловлюють свої думки.

Хвилююче проходить посвята у студенти. Настав час, коли першокурсники діляться на групи і знайомляться з керівниками груп, за шкільними мірками – класними керівниками.

Підходимо і ми до свого керівника, яка люб’язно вітається зі своїми підопічними та їхніми батьками, знайомиться, читаючи список групи. Розповідає, який предмет буде викладати. І раптом ні з того, ні з сього, наче вибачаючись, переходить на російську мову: «Обучение у нас проходит на украинском языке, а общаемся мы обычно на русском». Мовчки переглядаємось між собою, адже сімейна мова у нас – рідна, українська, і наш першокурсник закінчив оболонську українську з дня її тридцятирічного заснування школу. Заспокійливо, очима, згоджуємось: нічого страшного! Порозуміємось...

А сама ось уже другий тиждень невідступно думаю: Чи ж справді нестрашно? І до яких пір ми вчитимемось рідною, а спілкуватимемось нав’язаною, привнесеною мовою?