ЩОДЕННИК

8 вересня

Повертаємося з відпустки на Батьківщину. Нарешті наш український державний кордон, наші символи, наші прикордонники. Отож, ми вже дома — в Україні... Підходить прикордонник — молодий, бравий, — і так собі сухо-офіційно: «Доброе утро. Приготовьте паспорта для проверки!» На це дотепна й гостра на язик усі 24 години на добу колежанка — знана в Угорщині активістка українського громадського руху, хоча й спросоння, але миттєво кидає: «А ми що, поки я спала, проскочили всю Україну і вже на російському кордоні? Чемно перепрошую, але мені в Україну треба». Проте служивий на її слова і вусом, — в прямому розумінні цього слова, бо мав таки гарні вуса, — не повів. «Витримка, як у Штірліца» — прошепотіла наша сусідка й тяжко зітхнула... А колежанка тим часом привернула мою увагу до таблички на приміщенні будиночку митниці. На ній чорним по білому було написано: «Доглядовий зал». «Це що, напис українською мовою? Якщо так, то кого ж там доглядають? Хворих і немічних? Чи всіх підряд», — діймала невгамовно вона нас. Та, зрештою, дійшли висновку, що це, так би мовити, «калька» з російської: «Зал досмотра». Нарешті принесли наші документи, але при цьому ніхто не здогадався сказати привітні та ще й з посмішкою слова: «ЛАСКАВО ПРОСИМО В УКРАЇНУ! ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ!». Чи то їх не вчать ані державної мови, ані етики. А то якось воно «за державу прикро». Тим паче, що йдемо ж у Європу — в Європу, де неодноразово привітно кажуть різними мовами, але по суті одне й теж саме: «Welcome to...», що означає: ласкаво просимо.