ЩОДЕННИК

10 серпня

Після задушливого літнього дня в редакції заходжу до невеликої крамнички по порцію морозива. Судячи із сумовитого виразу обличчя продавщиці, спеку вона любить не більше за мене. Ще й працювати спокійно не дають. Поряд із невеликою чергою в три-чотири покупці влаштувався, погойдуючись, чоловік років сорока — з відкритою пляшкою вина в одній руці та напіврозкритою шоколадкою — в другій. І, звертаючись то до продавщиці, то до покупців, скаржився: «Це ж не вино, а оцет. Хіба можна таке вино продавати? Його ж пити не можна...» Через деякий час продавщиця не стрималася: «Чоловіче, чого ви від мене хочете? Ви ж самі це вино вибрали...» Горе-покупець не здався і, сумно глянувши на розпочату пляшку, підняв іншу руку — з шоколадкою відомої торгової марки: «А шоколад... Адже він несмачний... Хіба можна їсти такий шоколад?» Продавщиця і тут не розгубилася: «Чоловіче, але на обгортці написано, що це просто чорний шоколад, без будь-яких добавок». Співрозмовник на деякий час засмутився і десь півхвилини мовчки розглядав то пляшку, то шоколадку. А потім із новими силами взявся критикувати низьку якість придбаних товарів. І тут терпець продавщиці увірвався і вона видала від імені всіх продавців — усім покупцям: «Та дайте мені спокій! Що ви виробляєте, те я й продаю!»

Цей аргумент виявився залізним...