ЩОДЕННИК

Сріблясті поля міріад зірок мінливо блищали в темному небі над заснулим селом. Коли засинають мої рідні, сусіди, сотні натруджених за літній день моїх односельців, я люблю годинами спостерігати за цим миготінням. А одна із зірок — якась зеленувата, ніжна, особливо привітно підморгувала мені із далеких глибин Галактики, вона рухалась за мною, коли я крокувала нічною вулицею, зависала над деревами, коли я зупинялась біля гайочка в кінці вулиці. І дивилась на мене, коли я піднімалась на пагорб біля рідного дому.

Ось вона, думається мені завжди, це моя зірка, вона така тепла, привітна. Мабуть, усе, що є в мені доброго, чистого, дане нею, її співчутливим оком, яке завжди спостерігає за мною.

А може бути, на цій зірці колись буде моя остання пристань, де приймуть мене з тією ж спорідненістю, яку я вже не одне десятиліття відчуваю в її доброму заспокійливому світлі.