ЩОДЕННИК

Ніяк не можу забути дідуся, побаченого в метро. Старенький, абсолютно сивий і такий недоречний у вирі вечірнього Києва. Повз нього промчалося відважне стадо, що поспішало додому, злегка зачепивши своєю суєтою. Чи помітив він це, жадібно впившись поглядом у пом’яту газетну шпальту? Чи бачив колюче розчарування на обличчях тих, хто не встиг — адже наступного поїзда треба чекати цілих 2 хвилини?! І що було такого в тій статті, що він забув про все, вибиваючись таким собі білосніжним острівцем непричетності з ритму пульсації людських потоків?

Я не дізнаюсь.

Вагон проковтнула гучна темрява тунелю, розірвавши крихку мить розуміння.

Кольнуло. Заздрість? Їм нічого поспішати. Гіркота? Поспішати їм нікуди...