ЩОДЕННИК

В селі, де мати моєї дружини у свій час купила невеликий будиночок, нещодавно помер ще не старий чоловік. Небіжчик Василь та й вся його сім’я користувалися поганою славою — як розповідали мені односельці, вони практично не працювали ні на своїй землі, ні в колишньому колгоспі, пиячили, крали в місцевому господарстві збіжжя, борошно, крупи, не гребували крадіжками курей чи іншого свійського птаства, а також городини у односельців. Кілька разів главу сімейства та його синів ловили на гарячому, але відпускали, бо ті клялися припинити свій «промисел». Остання спроба залізти до комори тутешнього сільгосппідприємства, за версією сільського «телеграфу», і привела до трагедії — Василь зірвався з мотузки, на якій через отвір у стелі спускався за мішками із гречкою, і відбив нутрощі. В районній лікарні його довго тримати не стали, оскільки грошей на медикаменти він не мав. Помирати невдасі довелося вдома і в муках. Коментар односельців був майже одностайним: туди, мовляв, йому і дорога, і шкода, що цього не сталося раніше. А мені чомусь стало щемливо на душі, і я не поспішав розділити злорадну втіху моїх знайомих. Хоча, якщо вірити їхнім розповідям, Василь зі своїми хлопцями неодноразово залазив і в наш сад, а також, ймовірно, намагався через горище проникнути у тещину хату, і був причетний до крадіжки з нашого подвір’я великої алюмінієвої цистерни, переобладнаної на душ. Тобто бажати йому зла у мене також було досить підстав, проте втішатися з його смерті зовсім не хотілося.