ЩОДЕННИК

У парку, де високі сосни і темний, як в оповіданнях Едгара По, плющ в’ється по кущах і деревах, мені добре. Ніхто не чіпає, як у житті, де мені, сироті, пробитися важко. Я з такої ситуації сміюся, але не завжди. Цього ранку на парковій стежці пробувало бігати мале вороненя. Впало десь згори з гнізда. Я не збирався його чіпати, але був поряд — і на мене кинулася з верховіття велика ворона-мати. Крило черкнуло щоку. Я не хотів їх лякати і прискореним кроком пішов далі. Стара птаха зраділа перемозі, здогнала мене — і крило пройшлося обличчям ще раз. Я ні грама не здивувався такій пригоді, бо і серед людей з таким же азартом великі ворони захищають своїх нікчемних воронят.