ЩОДЕННИК

Сьогодні була причина полінуватися трохи. Не тільки тому, що свята неділя. Мирон – так звати мого приятеля – поважний, з обвітреними, уже засмаглими обличчям і руками. Повільні рухи і слова повільні – наче з невідомої глибини їх видобуває. Його вірна половина з дочками-школярками прийшла з церкви, сіли обідати.

У хаті пахне свіжою фарбою, деревиною і вапном. Пішли надвір, хоч починало хмаритися. Мирон зиркає на рівно викладені вугли будинку. «Сім років тривало, — тягне його на розмову. — то грошей немає, а треба щось докупити, цегли, цементу, то ще чогось. Часто думав: ну, не дам ради, кину все. Вже й покупці з’являлися. Ні, думаю, це ж моє. Знаєте, я, виявляється, впертий! Коли, здавалося, вже сил немає, кажу собі: так не годиться, добудуй стіни, Постав дах... Поставив. Знов кажу собі: що, без вікон, дверей залишу? Ні, мушу це зробити, щоб люди чужі не сміялися. Потім заперся: до зими мушу одну кімнату впорядкувати, опалення зробити. До весни впорядкував дві і ось вселилися. Роботи ще повно, але знаю: закінчу, сили тут (стукає в груди) ще трохи маю!»

А за хвильку каже, усміхаючись до гостя: «Дякую, що прийшли. Приємно було посидіти разом». Ні, думаю, тобі дякувати треба, що такий є — наука і приклад: впертися і здійснити задумане. Якщо навіть із сил вибиваєшся і сумніви точать...