ЩОДЕННИК

Мудрець стверджує, що двічі не можна увійти в одну річку — все тече, все змінюється. Важко не згодитись з ним. Але... Але я знаю, я впевнена, є й те на світі, що не змінюється. Це руки української жінки- матері.

Погляньте на ці руки. Як гілочки старого дерева, сумно лежать вони на колінах. Прожиті роки залишили на них свої сліди: глибокими зморшками відмічені на них втрати, горе, втома від непосильної праці. Надулись, наче струмки в повінь, натружені вени.

Руки наших матерів. Вони готові до будь-якої чорної роботи заради дітей, заради сім’ї.

Вони єдині, як найсильніші ліки, могли полегшити біль у важкохворої дитини, коли в найтяжчий момент хвороби наче з іншого світу випливали м’які й прохолодні мамині руки, гладили спітнілий лоб, знижуючи жар, заспокоюючи біль, накликаючи зцілюючий сон.

Досить часто ми оцінюємо це надто пізно, запізнілими квітами намагаємось спокутувати свою черствість, неувагу, а інколи — те, що забували говорити їй про свою любов, хоч завжди були впевнені: прийде будь-яка біда чи заболить душа, загубиш десь себе чи свою любов, першою рукою, яка прийде тобі на допомогу, буде рука твоєї матері.

Отож вкладіть материнські руки в свої, підніміть їх, наблизьте до свого обличчя, вдивіться в зморшки на долонях. Вони колись були молоді й м’якенькі, гнучкі й проворні. Але хоч би якими були вони — молодими чи старими, гладенькими чи вузлуватими — нема і не буде нічого прекраснішого і дорожчого в світі.

Простіть мене, мамо...