ЩОДЕННИК

Василь К. три роки не був у закарпатській глибинці — рідному селі Люта біля польського кордону. Якось не виходило: то грошей немає, то бажання. Нарешті зібрався — мати «дістала». Приїхав. У очах — жах. Він збуджено розповів мені:

— Яке щастя, що я звідти вирвався. І батько з матір’ю задоволені. Село вимирає. У запльовану кав’ярню заходять дівчатка шостого-сьомого класу, беруть відразу літрову пляшку горілки, по пляшці пива на душу і палять «Приму» без фільтра. Хлопчаки, ще вуса не ростуть, а вже чорні, пропиті, скоро помруть, якщо не покинуть пити. Мені заздрять, бо не всім вдається вирватися до Ужгорода.

Пригадалися чеховські три сестри з їхнім тоскним закликом: «В Москву! В Москву!»

Василь К. мешкає з дружиною в маленькій (дванадцять квадратних метрів) кімнаті в гуртожитку. Один умивальник із крижаною водою на п’ять родин. Не завжди знаходить роботу. Часто сидять без хліба. Але за духом піднявся над земляками — справжнісінький олігарх. Так і всі наші українці — виїдуть із Ужгорода, але не повертаються — шлють лише теплі рекомендації щодо нагріву холодної атмосфери. Але теплих людей все менше!