ЩОДЕННИК

Ранок після Різдва. Стою біля вікна на восьмому поверсі: вдалині, за такими ж, як моя, багатоповерхівками, бовваніє велетенським напівкруглим закрутом Дніпро. На другому березі — труби величезного заводу. У нерухомій заграві над ними нерівною перевернутою пірамідою висить застигла хмара темно-синього, майже фіолетового диму. Дніпро скутий хвилястим черезсмужжям — сніг і відкритий лід. На всьому цьому лежить яскраво-червоний відсвіт сонця, що встає за річкою. Здалеку долинає майже нерозпізнаваний, монотонний механічний звук, неначе урчить, з перебоями, серед неймовірних холодних пустель мотор, який нікого і нічого не зігріває і не рухає. І крізь усю панораму, в повному мовчанні, нерівними чорними грудками летять гави. Здається, немов перебуваю всередині якогось тягучого безсловесного фільму 1970-х — і всередині мене те саме кіно, нічого, крім цієї дивної фіолетової хмари, крім цих білих дахів, цього нерівного звуку, цих вугільних цяток упоперек світанку. Так є, так було завжди, але завжди — не дуже відповідне слово, тому що часу більше немає. «Заснути i бачити сни»... а навіщо?