ЩОДЕННИК

Ось і обідня пора. Швиденько ставиться біленький «троєщинський» чайничок, в якому через декілька хвилин починає булькати водичка, примушуючи всіх нас відірвати очі від газетних шпальт, зняти окуляри і задзвеніти чашечками та ложечками.

Ніна Георгіївна швиденько готує собі Nescafe, якщо зарплата була недавно, а якщо має скоро бути, то розкіш скінчилась, пора переходити на рідну львівську «Галку».

Світлана Олександрівна полюбляє чай «Акбар» — в невелику філіжанку опускається цілi два пакетики і до бразильських кофейних запахів приєднується густий «тайський» аромат, а за хвилину-другу в посудинці вода перетворюється в темно-коричневу суміш.

Цієї рідини всього дві чайні ложечки набирає Людмила Григорівна, щоб доливши туди кип’яточку, смакувати його з медочком.

Ось до столика наближаються Ірина Володимирівна і Наташа, інтелігентно дістаючи якусь «Принцесу» — чи то «Нурі», чи то «Гіту», від яких навіть через півгодини майже нічого не додається нового в букет запахів, який приємно лоскоче нам ніздрі.

А ось тепер вже і моя черга. Я виймаю з тумбочки свою маленьку торбинку, зшиту із благенького клаптика полотнинки, який свято бережу, бо ткала з конопель той клаптика моя покійна бабуся, коли я ще тільки «вбиралася в пір’я» отроцтва. Тут лежать сухі пелюсточки моїх городніх чорнобривців, листочки лугової м’яти, стебельця чебрецю. Починаю священнодійствувати: кидаю на дно всього потрошку, наливаю туди крутого окропу і, не закриваючи це ніякою кришечкою, чекаю, поки завариться мій чай. З насолодою жду, поки мої рідні запахи заполонять всю кімнату і переможуть аромати Бразилії, Тайваню, залоскочуть не тільки носи моїм колежанкам, а й їхні душі, бо ж усі народились тут — на Київщині, на Житомирщині, на українській землі, яка не родить кави, чайні кущі на ній не ростуть, а ростуть буйні чебреці, пахтить височенна по коліна собача м’ята і квітують розкішні чорнобривці.