ЩОДЕННИК

Повертався днями до Житомира, провідавши родичів у селі. Відстань у 80 кілометрів повз глухі села, що лежать між Поліссям і Поділлям, старенький ЛАЗ долав три години.

Важкі свинцеві хмари, ледь помітний дощик, одноманітний пейзаж за вікном, похмуро-мовчазні обличчя пасажирів — все це чомусь здавалося якоюсь іншою реальністю. Або — кіно. Кіно ні про що. Автобус плентався вузькою трасою, і щоразу, як він минав села, перехожі зупиняли на ньому погляд і довго проводжали його очима. Я раніше дивувався — мовляв, автобус їде, ну й що? А тепер зрозумів — для цих поліщуків-подолян у їхніх Богом і людьми забутих селах серед поліського лісу і подільських полів старі рейсові ЛАЗи є своєрідними хронометрами, навіть більше — доказом того, що Час таки йде, а не стоїть на місці. Їде автобус — значить, життя триває. Проте Час щезає в тумані разом із автобусом. «Сакральна межа між Поліссям і Поділлям — це Зона Зупиненого Часу», — наче промовляли сумні очі водія автобуса. Кому, як не йому, це знати.

Вже в Житомирі, на вокзалі, подумалось: «Кінця світу не буде. Принаймні, у тих далеких селах. Адже це — Зона Зупиненого Часу, це — Вічність, а Вічність зовсім не потребує Апокаліпсису».