ЩОДЕННИК

Більшість наших співгромадян здійснювати швидкі рухи не люблять, особливо у спеку та в швидкому темпі. Але є ситуація, в якій майже всі стають прудкішими за таргана, — перебування у міському транспорті. Ще зрозуміло було б — наземний транспорт, що з’являється непередбачено і не вирізняється великою вантажопідйомністю. Але метро? Кожен спостерігав картину, коли, відштовхуючи одне одного, люди мчать платформою та рвуться не тільки у вагони, а й до ескалатора, при цьому обидва зустрічних потоки стикаються, змішуються та закручуються у фантастичні вири. Удень, коли інтервал руху становить 2—3 хвилини, їх втрата навряд чи призведе до світової катастрофи, але народ штурмує вагони та зносить одне одного з ніг так, неначе з окупованого міста йде останній поїзд, а із задушливого підземелля вибирається назовні останній недобитий паралічем ескалатор… Можна зрозуміти тих, хто поспішає на вокзал. А ось чому поспішають із вокзалу? Найцікавіше, що вийдуть із метро, — де й дінеться той поспіх!

Сьогодні я щиро поспівчував бідоласі, якому наступили на підошву черевика у той момент, коли він відривав ногу від підлоги. Відірвалася, зрозуміло, підошва. Нога з верхньою частиною взуття пішла далі. Його обличчя слід було сфотографувати, фотографії збільшити до розмірів рекламних щитів та розмістити на всіх станціях метрополітену, супроводивши яким-небудь пронизливим написом, наприклад: «Будеш бігати й спішити — без черевиків будеш жити!» Щоб пам’ятали!