ЩОДЕННИК

Спекотне сонце розплавлювало дах нашого будиночка просто не по-дитячому. Підставивши спину променям цього невблаганного світила, я марила чистотою білизни, яку дбайливо то переминали, то розгладжували мої руки. Проте результат прання мене не цікавив, а ось сам процес… Щось дивне було в тій господарчій справі, котра невпинно з року в рік заворожувала мене і мильними бульками, і старенькою балією, в котрій чинилося те дійство.

Чаклування над білизною звичайно закінчувалося по обідній порі, коли бабуся виходила на ганок з лагідним виразом обличчя і нагадувала своїм покропленим шкварками фартушком про смачнючий борщ. Саме тоді й чекай сусідки бабусиної. Вона, як кіт на рибу, ласа на ті борщі. Не любили її на вулиці, цю хвацьку, гостру на язик жiнку, але й вона не втратила від того, бо не шукала собі товариства на ляси. Все при дворі: шарудить по господарству, а як вільно їй — то вона вже й у бабусі. Мене вражав найбільше той факт, що вона неписьменна. Як-то, мабуть, їй жити складно без елементарних знань — так усе міркувалося. Розповідала часто про своє життя, про молодість, про війну, про своїх померлих: на війні — чоловіка, від голоду — сина.

«І все ж таки жодної книжки не прочитала», — набридливо крутилося в голові.

Колись, уважно мене розглядаючи, спитала: «А ти, моя дитино, мабуть покинеш татка, як заміж вийдеш?», — бризнули з її очей сльози. Що це? Вона не соромилась своїх несподіваних сліз. І ось тут я все зрозуміла: вона ж зовсім справжня, природна, без штучних емоцій, вона розуміє життя своїм єством, а не штучними інтелектуальними умовиводами, якими неможливо пояснити природу емоцій і почуттів.

Наступної миті я вже хлюпала мокрим носом разом з нею.