ЩОДЕННИК

Мені довелося посидіти в таких покоях, серед таких людей!.. Але, якщо чесно, скажу — не люди то, а тварини. Мозку нема, а одні хапальні рефлекси. Якщо дві сімейні популяції таких сходяться — то раптом забувають будні й намагаються показати душу. А чим її покажеш, як не сюсюканням із найменшим дитинчам. Таке, серед столиків із ікрою і шинкою, в одній з двох популяцій обов’язково знаходиться. Та маленьке дівча чомусь сахається від їх ніжно протягнутих клешнястих рук — і весь час утікає до мене. Але тут і маля роздвоюється. В дівчинки є потяг і до мене — не такого якогось, і водночас оживає, генетично прийняте в себе з молоком, хапальне чуття. Довкола цукерки, іграшки, а їй дай заволодіти не їхнім — моєю папкою. — Бери! — кажу.

Діловито, вже як зі своєї, витягує з папки нову книжку, на яку викроїв чотири гривні. Потім — ручку.

— Пиши-пиши, дитинко, — кидається до неї жіночка, що все ще показує свою душу, і черк-черк по листках моєї книжки.

— Це ж не паркан, — з делікатною образою всовіщаю її я.

— Ви що! На паркані писати не можна! — скрикнула вона з таким гнівом, що я густо почервонів.