ЩОДЕННИК 16 грудня

Автобуса не було, і я мусив добиратися з райцентру до села пішки. Давно не був у рідних краях. Закортіло пройти залізницею. Барви осені, високе небо, тиша, рейки, що плавно зникали за поворотом, налаштовували на ліричний лад. Тим паче, все своє дитинство я провів побіля залізниці.

Іду собі, йду, коли це стій. Що воно за притичина? На рейках з внутрішнього боку хтось вапном мітки поквецяв. Придивився. Виявляється, білими плямами позначені старі, тріснуті чи й геть трухляві шпали. Став рахувати. В одному прогоні 20 міток нарахував. А всього під однією рейкою зазвичай лежить 45 шпал. Себто майже половина — бракованих. Тут уже не до романтики стало. Не до спогадів дитинства. Іду й рахую. Рейки поплямовані від райцентру аж до самісінького мого села. А це добрих 12 кілометрів. Ой леле, та що ж це робиться! Які фейлетони писати, яких стрілочників шукати!? А тут іще потяг із-за рогу вивернув. У дитинстві, пам’ятаю, ми з хлопчаками змагалися, хто найближче до насипу підійде, коли вагони пролітають, Санько рудий, друзяка мій, підповзав до колії так близько, що міг рукою об колесо черконути. Я теж близько підходив. А це відбіг метрів на п’ятдесят. Утім, у разі аварії і ця відстань мене навряд чи порятувала б.

Уже вдома мати сказала, що отой товарняк, що мене наздогнав, один-однісінький проходить залізницею за ввесь день. Ну ще місцевий дизель-потяг снує туди-сюди у парні числа. Але впорожні: заводи в райцентрі стоять, люди на роботу не їздять. Хоч це добре, подумалося, раптом що — жертв буде небагато.

№241 16.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»